Продовження. Початок див. у ч. 36 з 9 вересня
Ленін як теоретик світової соціялістичної революції цупко тримався догм марксизму‚ але в оцінці російської етногенези Маркс був набагато докладніший:
„Колискою Московії було криваве болото московського рабства‚ а не сувора слава епохи норманів. А сучасна Росія є не що інше‚ як перетворена Московія…“.
А ось Маркс про царя Івана Калиту:
„.Граючи ролю мерзотного знаряддя хана і запозичуючи таким чином його владу, він обертав її проти своїх суперників-князів і проти своїх власних підданих. Для досягнення цієї мети йому треба було втертися в довіру до татар, цинічно догоджаючи, часто їздячи в Золоту Орду, принижено сватаючись до татарських князівен, прикидаючись відданим ханові, будь-якими засобами виконуючи його накази, підло обмовляючи своїх власних родичів, поєднуючи в собі ролю татарського ката, лестивця і старшого раба. Він не давав спокою ханові, весь час викриваючи таємні змови. Тільки-но тверська лінія виявляла якесь прагнення до націо-нальної незалежности, він квапився в Орду, аби донести про це… Підкупами домігшись перенесення церковного центру з Києва до Москви, з’єднав Церкву з царським троном…
Росія, не маючи ніякого стосунку до Русі і вкравши свою нинішню назву, нахабно претендує на історичний спадок Русі, створеної на 800 років раніше“.
Мабуть‚ не раз Маркс в труні перевернувся – від жаху‚ що зробили з Русі-України „класики марксизму“ Ленін зі Сталіном і як тепер успішно повертає її Путін в „криваве болото московського рабства“‚ які страждання терпить Україна‚ знов і знов стаючи до боротьби за свободу.
Знов і знов‚ і щоразу – з усе більшими перешкодами. В порівнянні з совєтщиною царизм у своєму гнобленні України був принаймні відвертішим. Історія зберігає задокументованими сотні заборонних указів‚ наказів‚ розпоряджень‚ адресованих українській культурі‚ мові‚ освіті‚ Церкві‚ традиційному суспільному устроєві.
Тим часом совєтська імперія свою виняткову антилюдяну сутність змушена була ховати за доти нечуваним і небаченим лицемірством. Сатира Орвела блідне на тлі щоденної брехні‚ котру московська пропаґанда подавала як правду. Досить згадати‚ що голодове винищення українського селянства у 1932-1933 роках називалося „стихійним лихом“‚ а завезення в спорожнілі українські села понад 300 ешелонів з російськими родинами – „допомогою братньому українському народові“. За цією ж пекельною логікою національно свідомі українці таврувалися як „буржуазні націоналісти – люті вороги українського народу“.
Москва‚ звісно ж‚ добре усвідомлювала свою замежну аморальність‚ свої непростимі гріхи перед уярмленими нею народами‚ тому запровадила тотальне стеження буквально за кожною людиною‚ зокрема й особливо – в Україні. Заохочувала донощицтво‚ зраду‚ купувала незрілі розуми і душі.
Багатьох ця страшна безвихідь схиляла до думки‚ що так буде вічно. Але навіть небо над нами – не вічне і‚ як каже Іван Богослов в „Об’яв-ленні“‚ колись згорнеться‚ „мов звиток книги звинутий…“.
Імперія зла впала‚ але з цим лихо не вичерпало себе. Річ у тім‚ що коли епохи раптом змінюються‚ то в нових часах опиняється дуже багато старої людської якости. Вона свідомо чи несвідомо гальмує процеси відродження. Так було 100 років тому‚ це саме повторилося тепер.
Путін дуже добре здавав собі справу з того‚ в якій мірі незалежна Україн-ська держава просякнута людською якістю‚ зіпсованою царизмом і совєтщиною. Але й цього було йому замало‚ тому негайно взявся за те‚ що найкраще вмів – нашпиговувати Україну своїми аґентами‚ хоч їх і так не бракувало. Згадаймо‚ що в перші роки відновленої державної незалежности влада в Україні належала комуністам. „Співдружність незалежних держав“‚ утворена на догоду Москві по восьми днях після тріюмфального загальнонародного незалежницького референдуму 1 грудня 1991 року‚ – це їхня перша диверсія проти України. Ліві партії – а їх в роки Кравчука і Кучми розплодилося понад десяток – вели відверту промосковську політику. У це тяжко повірити: цілком леґально діяла навіть „Партія політики Путіна“. Ще станом на 21 червня 2022 року налічувалося 17 активних осередків цієї диверсійної антиукраїнської сили в Україні.
Усі тридцять років відновленої державної незалежности України одним з її найнебезпечніших ворогів була московська Церква – розгалужена мережа російських аґентів і професійних розвідників у рясах.
Віктор Ющенко‚ нібито виразно проукраїнський президент‚ по Помаранчевій революції нічого не міг вдіяти.
За Януковича‚ як тепер свідчить колишній генерал Служби безпеки України Віктор Ягун‚ в московську аґентуру входили сам президент‚ прем’єр-міністер‚ голова Верховної Ради і низка міністрів‚ зокрема оборони‚ внутрішніх справ‚ науки і освіти. Верховна Рада ухвалювала закони‚ спрямовані на руйнування державности‚ на звуження і збіднення культурного простору українства. Згадаймо 27 квітня 2010 року‚ день ратифікування Харківських угод‚ котрі зробили російський Чор-номорський флот господарем Криму і дуже скоро дозволили Москві анексувати український півострів.
Або антиконституційний закон Колесніченка-Ківалова – „Про засади державної мовної політики“‚ яким українська державна мова підпорядковувалася‚ властиво‚ російській.
Це про ті часи писав Петро Осадчук:
Живуть в Україні‚ як дачники‚
Українську зневаживши суть –
Там тепер в Україні Табачники‚
де Тютюнники мали б буть.