„І не наливають молодого вина у старі міхи‚ а то міхи прорвуться – і вино витече‚ і міхи пропадуть. А наливають нове вино в нові міхи‚ то одне й друге збережеться“
(Євангеліє від Матвія‚ 9–17).
У важливому‚ у найважливішому‚ духовному‚ розумінні Україна вже перемогла – однією своєю незнищенною і невмирущою жадобою до життя і свободи. „Дух‚ що тіло рве до бою!“. Немає істотного значення‚ чим закінчиться бій – перемогою чи смертю. Бої‚ до яких кличе дух‚ завжди закінчуються безсмертям.
Але справедливий Бог хоче‚ щоб Україна вижила і тілесно – щоб вижила і нарешті була собою‚ бо цього в історії ще не ставалося. Не ставалося не тому‚ що Бог раніше цього не хотів – ні‚ Він хотів і давав Україні шанси‚ великі шанси‚ але їх щоразу марнували малі люди у впливових кріслах‚ глухі до поклику вічного духу і падкі на оманливі земні „ізми“.
„Марати революції 1917 року“‚ – писав потім‚ по трагічній‚ але й ганебній прогрі‚ Дмитро Донцов‚ – нездатні були підняти над собою прапор‚ за яким несвідомо тужила маса… Не був він ні протисоціялістичний‚ ні протимосковський‚ ні протиімперський‚ ані не висував боротьбу як конечну засаду життя… Соціялістичні Марати не знайшли гасла‚ в ім’я якого можна було успішно згуртувати націю. Їхні половинчасті ідеї – це не був динаміт‚ якого потребувала революція. Не новий світ‚ а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог‚ лише „пан“. Не всяка російська церква ворожа нам‚ але та‚ що не шанує нашої мови… Не всі російські партії ворожі нам‚ а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам‚ а лише централістична. Щось попустимо ми‚ щось вони – і „якось-то буде“!“.
Тільки не „якось“ скінчилося для наступних поколінь‚ а найгіршим чином: десять мільйонів наших предків-селян‚ українців з кости і крови‚ згинули у двох інспірованих Москвою голодоморах‚ сотні тисяч згноєно на Колимі‚ десятки тисяч закатовано в тюрмах‚ тисячі з перших націотворчих рядів розстріляно. Решта опинилася в колгоспному рабстві.
72 роки тривала московська шовіністична наруга над українською душею – методична‚ багаторівнева‚ всеохопна‚ інфернальна за мірою лукавства‚ так що врешті навіть не схильний до індоктринування наш посполитий люд почав втрачати орієнтацію в часі і просторі. Вже й йому було легше казати собі‚ що „якось-то буде“‚ ніж подивитися правді в очі. Вже громадянська сміливість стала зводитися‚ – як про це мав мужність сказати Іван Дзюба на присвяченому пам’яті Василя Симоненка вечорі в київському Будинку літераторів 16 січня 1965 року‚ – до написання протестів проти вирубування ялинок під Новий рік. А Василя Симоненка „…турбувало вирубу-вання зовсім інших дерев. А ще більш його турбував та-кий феномен, коли дерева ніхто й не рубав, — біля нього ходили спеціяльно приставлені кваліфіковані садівни-ки, на його плекання відпускалися гроші з обтяжених і без того державних бюджетів, — а воно все одно сохло. Люди проходили повз нього, дивувалися і говорили: „Мабуть, таке плохе дерево, що само сохне“. А філософи роз’яснювали: „Ні, дерево не погане, рівноправне, але та-кий закон історії“. А в цей час подалі від людського ока, під землею, підрубувалося тому дереву коріння, з вико-ристанням усієї сучасної землерийної техніки…“.
Як це дерево вижило‚ належить швидше до Божих див‚ аніж до людських зусиль. Холодні північні буревії нагинали його до землі‚ викручували й ламали гілля‚ витискали останні життєдайні соки‚ а навесні воно знову й знову зеленіло! „Кваліфіковані садівники“ підкладали під кору різних червиць‚ хробачків та жучків‚ гризуни невтомно працювали день і ніч‚ а дерево жило і жило‚ мовби берегла його якась неприступна для смерти сила. То була сила рідної землі‚ сила глибокого закорінення – глибшого‚ ніж могла досягти злочинна рука.
Й коли вже всі способи нищення виявилися марними‚ та рука взялася за сокиру. Справа тут далеко не в одному Путінові. Росіяни від часу дикої Московії так і не стали самодостатньою нацією‚ і саме тому‚ щоб не розвіятися піском за вітром‚ інстинктивно туляться до ніг кожного свого кривавого тирана і сліпо йдуть за ним.
Кривавий тиран у ХХІ сторіччі – це вже не лише моральне‚ але й розумове виродження‚ клінічний ідіотизм. За 22 роки правління Путін дав багато підстав вважати його за ідіота. Наприклад‚ та його дурненька вигадка‚ нібито Україну створив Ленін.
„Вождь світового пролетаріяту“ теж був неабияким служителем темної місії‚ одним з предтеч „князя світу цього“‚ і готував для людства відповідне майбутнє‚ але в порівнянні з примітивним Путіном Ленін був відомий своєю европейською освіченістю і належав до інтелектуальної еліти того часу. Він знав історію – знав і те‚ що одним її виміром було поневолення менших народів більшими. Тому вважав‚ принаймні позірно‚ що „…потрібно відрізняти націоналізм нації гноблячої і націоналізм нації пригнобленої‚ націоналізм великої нації і націоналізм нації маленької. Щодо другого націоналізму майже завжди в історичній практиці ми‚ націонали великої нації‚ виявляємося винними в безлічі насильства‚ і навіть більше того – непомітно для себе чинимо безліч насильства і образ…“.
„Непомітно для себе“ – в цей спосіб напівправди Ленін‚ ідеолог більшовизму‚ спрощував проблему‚ намагаючись всю провину перекласти виключно на несправедливу національну політику царизму: „…Віками великороси вбирали в себе‚ під гнітом поміщиків і капіталістів‚ ганебні пересуди великоросійського шовінізму… Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу“.
Одначе‚ в кожнім разі‚ в його очах українці не були „одним народом“ з росіянами, і мова їхня – інакша: мабуть же‚ не випадково близько свого стола на книжковій полиці Ленін тримав словник української мови Бориса Грінченка‚ про що згодом Дмитро Павличко написав чудового вірша‚ відбиваючись цим яскравим фактом від новітніх великодержавних шовіністів:
…А тобі, Валуєва скретинілий онуче,
Ляпас відважую брилою цього тому.
Чи довго душа твоя, мов гад, покручена,
Буде вповзати до нашого дому?
На мову мою вже сукали колючі дроти,
Будували каземати і крематорій…
А сьогодні ласкаво закидаєш ти
На неї петлю шовкових теорій.
Мовляв, нам зливатися, браття, пора!
Чим,— питаю,—водою чи кров’ю?
Чи Волзі потрібні води Дніпра?
Чи калинова кров заспіва
під березовою корою?
Україні і її долі‚ її національно-визвольній боротьбі Ленін присвятив десятки своїх статей. Про Україну і її фундаментальну етнічно-культурну та історичну окремішність йдеться у його великій праці „Розвиток капіталізму в Росії“. Задовго до більшовицької революції він обстоював право українського народу на самовизначення і на власну державу‚ на повноцінне відродження української культури і мови. Саме виходячи з глибокої української національної самобутности‚ Ленін наполіг на зформуванні Радянського Союзу з національних республік. Звісно ж‚ не для можливости вільного розвитку української нації‚ а тому‚ що хотів за одним пострілом двох зайців убити – виглядати в очах українців неупередженим‚ а тим часом з допомогою однопартійної системи і „диктатури пролетаріяту“ втримати Україну в тому таки колоніяльному стані.