Михайло Барабаш. „Нью-Йорк на лінії: зарисовки, верлібри, монолог“. Львів. „Піраміда“. 2021. 216 стор.
Ніхто не може вгадати, як складеться його доля. Навіть тоді, коли людина сама вирішить, що в неї вже є усталений побут, і ніяких перемін не передбачається. Адже несподівано упростір розміреного плину буднів вривається вітер часу і… Щось таке сталося і з Михайлом Барабашем. Народився він у Відниках на Львівщині. Студіював в Українській академії друкарства у Львові. Викладав у тамтешньому коледжі ім. І. Труша. Член Національної спілки художників України. Успішний графік і маляр. Мав багато виставок у рідній державі і за кордоном. А з 1999 року разом із родиною живе у США, продовжуючи творити, зокрема неповторні лінеарні зарисовки та верлібри – відблиски непростих роздумувань про химерії людської долі.
Їх можна було побачити вже у книзі „На Другій авеню“, яка побачила світ кілька років тому. Як на мене, то в ній у міцнющу сув’язь перетворилися бентежні штрихи графіки, кольористичність живопису й поезорефлексії. Тривання цього поєднання бачимо й у новому виданні.
„Бувають хвилини, від яких отримуєш задоволення. Комусь сказав добре слово, подарував щиру усмішку на цілий Божий день. Або ж незнайомцеві показав правильну дорогу та й сам її пізнав“, – своєрідна боротьба автора з реальністю з поміччю уяви. Та немає підстав говорити на основі цього міркування про заперечення чи уникнення дійсности, бо вона невідступно ходить за ним, змушуючи постійно вдивлятися в жорсткість і жорстокість часоплину.
Михайло Барабаш. „Нью-Йорк на лінії: зарисовки, верлібри, монолог“.
Спільно пошукаймо її ознаки. І почнімо з позирків на доробок М. Барабаша як художника. Й тут перш за все мається на увазі образне фіксування миттєвостей щодення. Клясичною чи, як дехто вважає, неоклясичною ксилографією. Романтичною пастеллю. Імпресіоністичними зарисовками. Себто, усе це сфокусує невмолимість балянсування почувань творчої особистості між різними художніми техніками.
Мистець належить до представників четвертої еміґраційної хвилі. Як Іван Остафійчук, Петро Грицик, Богдан Турецький, Олег Лесюк та деякі інші мистці. Звісно, що вони у глибинах душ пережили процес вростання в заокеанську реальність із неодмінністю течіння ріднизни у свідомості. Коли уточнити це, то перед нами постає не відмовляння від традиційного мислення, а його трансформування через збагнення чужинно-рідної навколишності.
Це проблема усіх, хто прагне осягнути мистецькі реалії на чужині. Та існує й те, що познаковане особистісністю. Для М. Барабаша напрямною стало поєднання непозабутньої урбаністики львівського Ринку та Мангеттену. Не заперечуватиму, що у зображеннях ріки, квітів та дерев спостерігається ностальгічність, але водномить вони є тими вказівниками, які промовляють про ментальні корені мистця, без живильних соків яких він ніколи не буде собою. Своєрідним продовженням отакої особості є й верліброві рефлексії. Вони – відрухи розмислень про гомінливу стихію, яка не може втягнути у свій крутоплин, якщо душа не зрозуміє притишености на хисткому мостику між сьогоденням та прийдешністю, котрі мають однакові права, хоча й перебувають у різних часовимірах.
Все це є у верлібрах. Однак не варто упевнено розкладати їх на тематичні полиці.
Некомфортно їм там буде. Передбачаю навіть, що може вибухнути повстання слів супроти охоронців такої темарійної доладности на дивнющий копил. А все через те, що тематичність творів не є одновимірною, бо у рядках органічно переплітаються громадянськість і філософічність, пейзажність та інтимність. Пригадуєте, у попередній книзі були щемливі слова:
Коли душа співає,
О, як хочеться,
Щоб так було довіку…
І я тоді повірив Бути
сонячному дневі…
Тому, мабуть, доцільнішою буде, нехай і побіжна, деталізація образних засобів, якими користується автор. І незаперечним є той нюанс, що чільне місце тут належить літературним тропам, серед яких – метафори, епітети й порівняння.
Щодо перших, то хіба не можуть зачудувати висловлювання на кшталт:
Відчув усміхнений
Пастельний поцілунок
В серце моє збентежене
І вертикальними рисами
Різьбитиму
Вічність миті
Своєї душі.
Бачу сонце
Вмивається
В ранковому океані,
Малесеньку мить
Із життя дерев
Презентує пам’ять!
Кожен при бажанні може самостійно відшукати метафоричні „блискітки“. Лишень зауважу, що їх по-своєму доповнюють епітети на взір: „торнадо часу“, „вогнисті барви“, „кишеня уяви та пам’яті“, „щаслива тиша“, „гущаки непроглядні“, „двійництво стандартів“, „павутинка мелодії“, „смак слова“.
Особливо радує те, що більшість епітетів походить із робітні художницької неординарности.
Це, напевно, стосується й порівнянь, серед яких виділив би такі словосполуки, як „Життя, як те дерево покручене“, „…Білий, Немов з вапняку, сидить, як на троні цар, від якого чекають команди, щоб рятувати день“.
Ще більше знахідок пронизує читацьку свідомість при зустрічі з незвичайністю слововиявів. Адже маємо буквотвори, на котрих бачимо карби неологічности, рідковживаности, говірковости. Тут, зокрема, згадуємо „сабвей“, „бонґало“, „амбулат“, „плайвуд“, „надбіле“, „збадати“, „змандровні“, „римуваті“, „неомузена“…
Ці знахідки створюють неповторну біографію душі ліричного героя книги, графіка і віршника.
Лінія, барва, слово – вони творять єдину сув’язь. І, прийшовши до нас самоплином життя, приносять нам звучання нурту буднів через творчу незаспокоєність душі, котра за океаном не забуває про рідне.