Перспективи у будь-якій творчій галузі‚ як‚ втім‚ і в будь-якій іншій‚ прямо випливають з минулих досягнень‚ з таких успіхів‚ що створюють надійний фундамент для виростання вгору. А чи стане це виростання реальним‚ залежить від сприятливих умов. Якщо говоримо про українське кіно‚ то саме тут і ховається проблема. Бо на тлі знаменитих здобутків минулого переспектива мала б виглядати щонайсвітлішою. Згадаймо лише пару імен‚ котрі вписані золотими літерами в пантеоні найславніших мистців світового кінематографа: Олександер Довженко‚ Іван Кавалерідзе‚ Сергій Параджанов‚ Юрій Ілєнко‚ Леонід Осика‚ Микола Мащенко‚ Кіра Муратова.
Цей список насправді утричі довший – попри те‚ що українські кіномистці створювали свої шедеври не завдяки сприятливим умовам‚ а всупереч страшним перешкодам і заборонам. Саме тому ті декілька геніяльних стрічок‚ яким пощастило прорватися крізь тотальну московську ідеологічну цензуру‚ вважалися випадковістю і не могли в цілому витягнути українське кіно з провінційного стану. Спочатку царська‚ відтак совєтська імперія завбачливо і ретельно придушували в „братніх“ республіках СРСР все‚ що мало ознаки національного відродження‚ „зелене світло“ надавалося лише для всього російськомовного‚ великодержавницького.
І так діялося не лише в кінематографі‚ а в усіх без винятку творчих галузях. Врятувати ситуацію могло тільки відновлення 1991 року незалежної української держави. Однак‚ знаємо‚ як ще довго давався взнаки страшний антиукраїнський спадок совєтщини‚ який опір творча інтеліґенція мусіла долати під тиском перефарбованої у національні кольори влади і проросійської „п’ятої колони“.
Властиво‚ справжній розвій української національної культури‚ зокрема кіномистецтва‚ почався 2014 року‚ коли військова аґресія Росії проти України остаточно розвіяла міти та ілюзії щодо „братерства“ російського і українського народів.
Протягом 2014 року в національний кінопрокат вийшло 255 фільмів‚ в тому числі – 15 повнометражних стрічок‚ вісім з яких було створено з державною підтримкою. Понад 50 кінофільмів з цієї кількости отримали різні міжнародні нагороди. Серед лавреатів – стрічки „Хайдарма“ режисера Ахтерма Сейтаблаєва‚ „Брати. Остання сповідь“ режисерки Вікторії Трофименко‚ „Параджанов“ режисерів Олени Фетісової та Сержа Аведікяна. Найбільше міжнародних нагород отримав фільм режисера Мирослава Слабошпицького „Плем’я“‚ в тому числі – три відзнаки на Канському міжнародному фестивалі.
Сьогодні в Україні діє п’ять державних кіностудій і десятки приватних. Всі вони потребують і заслуговують потужної підтримки з боку держави‚ адже кіно є дуже сильним ресурсом розвитку національної культири.
Тим часом економіка України вкрай слабка‚ на культуру грошей не вистачає. Верховна Рада минулого року ухвалила Закон „про державну підтримку кінематографії в Україні“‚ але дуже недолугий: він передбачає‚ що ця підтримка йтиме за рахунок відрахувань з доходів операторів льотерій. Тому президент правильно вчинив‚ застосувавши щодо цього закону вето. Голова держави вважає‚ що потреби українського кіна має враховувати державний бюджет. Залишається дочекатися‚ коли це станеться.