4 березня (за Юліянським календарем) минуло 170 років від дня смерти Миколи Гоголя.
Не одна і не дві‚ а ціла низка засвідчених очевидцями біографій – ще більше їх‚ звісно‚ залишається поза відомістю – знов і знов кажуть нам те саме: як-но обдарована якимсь талантом українська людина потрапляла в російське середовще‚ навіть найкультурніше‚ її там чекали неприємності і різні перешкоди‚ нерідко непереборні.
Згадаймо Феофана Прокоповича‚ першорядного церковного і державного діяча‚ богослова київської і римської учености – як багато він здійснив у реформувані імперії за европейськими взірцями і як одразу по смерті Петра І постраждав від заздрісників і ретроградів – аж до кайданів і тортур.
З того ж ХVІІІ сторіччя випадок – Максим Березовський‚ „український Моцарт“‚ чий спів і музика покорили навіть архиспівочу Італію: Болонська філармонічна академія виписала його ім’я золотими літерами на мармуровій плиті. Його концерт „Не отвергни мене во время старости“ належить до безсмертних досягнень світової хорової творчости. Та в Петербурзі‚ тоді столичному‚ композитор потрапив у таке тісне і гидке коло нездар та інтриганів‚ що не витримав і наклав на себе руки.
Дещо пізніша історія – з Памфілом Юркевичем‚ блискучим‚ европейського рівня філософом‚ вихованцем Київської духовної академії. У віці 33 років йому запропонували катедру в найстарішому російському університеті‚ Московському. І вже невдозві він потрапив на зуби „проґресистам“‚ вульгарно-матеріялістичній течії в колах російської інтеліґенції‚ й цей ідеаліст високого ґатунку змушений був замовкнути на довгі роки.
Терниста дорога стелилася під ноги і його учневі‚ найбільшому релігійному мислителеві Росії Володимирові Соловйову‚ синові українки і правнукові‚ за матринською лінією‚ Григорія Сковороди. Святійший Синод заборонив друкувати його твори в Росії‚ знаменитий автор-поліглот писав їх европейськими мовами і видавав за кордоном.
„Яка це дивна постать на обрії російської культури!“‚ – згодом писав про В. Соловйова російський духовидець Данило Андреєв. І сам був дивний на тому ж обрії: доводився правнуком Варфоломія Шевченка‚ Тарасового троюрідного брата і вірного товариша. І також зазнав‚ уже в сталінські часи‚ доволі лиха‚ зокрема десятирічної тюрми.
Можна далі вести цей список – аж до Олександра Довженка‚ якого примусом забрали до Москви‚ щоб там поламати йому творчі крила.
Та все ж Микола Гоголь – особливий випадок. Гори присвяченої йому літератури не сягнули і ніколи не сягнуть дна творчих таємниць українського письменника‚ що писав російською мовою – таємниць творчих‚ душевних‚ духовних і містичних‚ несхопних для логічного аналізу.
„Язик“ він вибрав зовсім не з пієтету перед ним‚ а з цілком прагматичних міркувань: не маючи найменших сумнівів у власній геніяльності‚ він мусив бажати собі якомога більшої читацької авдиторії. Вона ж‚ ця авдиторія‚ після Пушкіна‚ Жуковського‚ Лермонтова‚ могла чекати всього‚ тільки не цього: Гоголь явив перед нею доти небачений і нечуваний світ – дивовижну перев’язь земного і замежного! – і явив з такою художньо-психологічною силою‚ що ніхто в Росії не міг цей світ бодай найменшою мірою заперечити. Могли‚ як от Сергій Аксаков‚ лише захоплюватися і плескати в долоні на кожнен новий Гоголів твір. Або ж гнівно і марно йому опонувати.
Щоб бодай трохи більше збагнути‚ слід було подивится на явище здалеку.
„Оповідання‚ котрими дебютував Гоголь‚ – писав Олександер Герцен у своєму лондонському „Колоколі“ – становлять ряд картин українських звичаїв і пейзажів істинної краси‚ сповнених веселощів‚ ґрації‚ руху та любови. Такі повісті неможливі у Великоросії за відсутністю ориґіналу… В міру того‚ як Гоголь відходив від України‚ щезали прекрасні образи… Під московським небом все ставало сірим‚ тьмяним‚ ворожим“.
Пізніше‚ з Парижу‚ Костянтин Мочульський добачив‚ що Гоголеві „судилося круто повернути всю російську літературу від естетики до релігії‚ зрушити її зі шляху Пушкіна на шлях Достоєвського… Сила Гоголя була така велика‚ що йому вдалося зробити неймовірне: перетворити пушкінську епоху нашого письменства в епізод‚ до якого нема і бути не може повернення“.
Ще пізніше Володимир Набоков‚ також з Парижу‚ визнав: „Микола Гоголь – найнезвичайніший поет і прозаїк‚ яких будь-коли народжувала Росія“.
Але вся річ – у тому‚ що Гоголя народила Україна‚ і в Росію він заніс з собою все перейняте свідомістю і підсвідомістю від свого давнього козацького роду‚ від батька‚ українського письменника‚ і матері‚ надчутливої натури‚ типової українки-ясновидиці. Звідси в нього таке чисто українське відчуття красивого і огидного‚ і також до болю гостре відчуття реальности містичного.
Коли вийшли „Мертві душі“‚ читацька Росія просто знетямилася. Відтак почалися неґації. Відомий лист російської інтелектуалки Олександри Смирнової (між іншим‚ теж народженої і вихованої в Україні) до Гоголя з листопада 1844 року:
„В Ростопчиної‚ при В’яземському‚ Самарині і Толстому‚ розговорилися про дух‚ в якому написані Ваші „Мертві душі“‚ і Толстой зауважив‚ що Ви усіх росіян подали в огидному вигляді‚ тоді як усіх українців зобразили такими‚ що викликають співчуття‚ навіть смішні їхні сторони мають щось наївно-приємне; і що у Вас нема жодного хохла такого підлого‚ як Ноздрьов‚ і що Коробочка не гидка саме тому‚ що вона хохлачка. Він‚ Толстой‚ бачить навіть мимовільне Ваше небратство в тому‚ що коли розмовляють двоє росіян-мужиків‚ і Ви кажете: „два русскіх мужика“; Толстой і після нього Тютчев‚ досить розумний чоловік‚ зауважили‚ що москвин ніяк би не міг сказати „два русскіх мужика“. Обидва говорили‚ що Ваша вся душа хохлацька виллялася в „Тарасі Бульбі“‚ де Ви з такою любов’ю виставили Тараса‚ Андрія і Остапа“.
Не простіше сталося і з „Ревізором“. Прем’єру в Олександринському театрі публіка сприйняла як карикатуру на суспільні порядки. Граф Федор Толстой оголосив прилюдно‚ що Гоголь – „ворог Росії і що треба його в кайданах відіслати в Сибір“.
Тим часом п’єса‚ як її бачив автор‚ повинна була змусити кожного глядача побачити вади передусім в самому собі‚ а не в інших.
Доходило до такого‚ що нібито освічені‚ витончені в літературі люди‚ як от Іван Панаев‚ домагалися заборонити Гоголеві писати.
Найбільше Гоголь став „пеперек горла“ філософові Василеві Розанову‚ останньому зі слов’янофілів. Народився він через чотири роки після смерти Гоголя‚ але до кінця власного життя з усіх сил намагався вивільнитися з-під невідступного чару гоголівського слова. Ось декілька з його антигоголівських тлумачень:
„…Гоголь дав право кожному росіянинові сміятися над Росією…
…Нігілізм немислимий без Гоголя і до Гоголя…
…Диявол раптом розворушив паличкою дно‚ і з дня здійнялися мутні болотяні бульбашки. Це прийшов Гоголь…“.
Розанов за світовідчуттям був епікурейцем‚ апологетом земних радощів і‚ отже‚ ворогом містичної суті Церкви Христової. Тому він не міг зрозуміти Гоголя і бездонну глибину його погляду на життя. Очевидно‚ словом цього пояснити неможливо. Аж по смертоносній більшовицькій революції‚ вчиненій направду „мертвими душами“ Росії‚ В. Розанов визнав за Гоголем правду: „Я все життя боровся і ненавидів Гоголя‚ і в 62 роки думаю: „Ти переміг мене‚ жахливий хохоле!“.
„Не руйнівником Росії був Гоголь‚ а її совістю“‚ – виснував з антигоглівської полеміки Дмитро Мережковський‚ виходець з давнього козацького роду Мережків.
Найгострішу критики на адресу Гоголя і майже загальне несприйняття в тодішньому російському суспільстві викликала його книжка „Вибрані місця з переписки з друзями“‚ пристрасна і глибоко інтимна проповідь Христового Слова‚ на яку відповів відомим „Листом до Гоголя“ літературний критик Віссаріон Белінський‚ соціяліст і безбожник за переконаннями. Ні він‚ ні інші інтелектуальні поводирі тодішньої Росії не надали значення Гоголевому провіщенню великого лиха‚ що вже було не за горами: „Залишились лічені дні‚ ще трохи – і гріхами своїх предків і своїми ми відріжемо шлях Росії до спасіння“.
Певна річ‚ що все коротке – 43 роки! – життя Гоголя в Московії було суцільною драмою. Єдина думка його завжди рятувала – про рідну Україну. Любов до неї передається й читачеві: „Чи знаєте ви українську ніч? Ой‚ ви не знаєте української ноч!“‚ або: „Що за чарівний‚ що за пишний літній день на Україні!“.
З листів до Михайла Максимовича:
„Жаль мені‚ що Ви хоруєте. Киньте справді Кацапію та їдьте у Гетьманщину. Я сам думаю це зробити й на другий рік махнути звідси. Дурні ми справді‚ як добре розміркувати. Задля чого й кому ми жертвуємо всім?“.
„…Тепер я взявся за історію нашої єдиної‚ бідної України. Мені здається‚ що я напишу її‚ що я скажу багато такого‚ чого передо мною не говорили…“.
Відомий наш історик літератури Володимир Дорошенко вважає доведеним фактом‚ що у „Гоголь у вересні 1834 року мав у Парижі‚ в присутності Міцкевича і Б. Залеського‚ доповідь „про потребу для України відділитися від Москви“.
Отож Микола Гоголь і тепер‚ у ХХІ сторіччі‚ і скільки світ буде світом‚ залишається сучасним письменником‚ хоч і суперечки про його творчість‚ про загадкове життя і не менш загадкову смерть ніколи не стихнуть.
Дуже характерно‚ що англомовний індекс „1001 Books You Must Read Before You Die“ вмістив не тільки „Мертві душі“‚ але й украй фантастичну‚ та від цього не менш психологічну повість „Ніс“. Це можна зрозуміти як визнання Гоголя модерністом – задовго до того‚ як у світову літературу прийшов Франц Кафка.