16 червня, 2022

Війна прискорює життя

Окрім дружини та мами, щодня телефоном розмовляю з братом Ігорем. Йому треба відпрацювати ще два роки до пенсії за віком. Я вже отримую від держави пенсію на 300 грн меншу за прожитковий мінімум, встановлений урядом України.
Вочевидь, нам обом залишилось пройти останню третину життєвого шляху. Тому варто встигнути виправити помилки. Себто, ненавмисні вчинки, котрі ще можна компенсувати добрими справами на адресу тих, кому незаслужено завдав прикрої шкоди. Добре, коли скривджені нами люди ще присутні серед живих. Інакше перепросити вже ні в кого.

Війна є найбільш відомим прискорювачем життєвих подій. На думку брата, наше життя є лише кіносеансом, на який нам видали квиток в момент народження і пообіцяли, що наприкінці фільму ми зможемо самі побачити себе на екрані, коли навчимось самокритично оцінювати власний життєвий шлях. Швидкість кінострічки збільшується від початку і до фінішу. Згадайте шкільні роки, коли кожен день тягнеться нестерпно довго. Воліється якнайшвидше стати дорослим власником свого життя. Наприкінці життя – все навпаки. Тільки встав, помився, випив філіжанку кави, вже пора лягати спати. У фіналі нашого персонального кінофільму в залі ввімкнуть яскраве світло, що сліпить, і попросять вийти з життєпису в темну ніч універсуму. Назавжди, ніби нас і не існувало. Всі прохання, на кшталт: ой лишенько, кіно перервалось на найцікавішому місці, дайте ще додивитись хоча б п’ять-десять хвилин, будуть брутально проіґноровані долею. Все, забава скінчилась. Звільняйте залю для наступного покоління, котре вже стоїть в очікуванні сеансу, з квитками у руках.

Війна завжди приходить до тих, хто не цінував власне життя належним чином. Відкладаючи найважливіші справи на потім, в сподіванні, як ворона, прожити двісті-триста років, ми самі притягували у власне життя зло. Якщо ви не цінуєте те добро, що маєте, може забрати його у вас, міркує Люцифер?

Війна – настінний годинник, кот­рий може зупинити ваше життя будь-якої миті. І вам доведеться вийти з кінозалі передчасно, посередині фільму. Тому варто поспішати, поки батарейки не відсиріли.

Парам, котрі кілька років зустрічаються, придивляючись один до одного, або мешкають зі спільним побутом, потрібно нарешті відповісти на питання – ви реально кохаєте один одного? Якщо так, мерщій одружуйтесь, бо триває війна.

Позаяк ви банально можете не встигнути сказати коханій людині найважливіші слова.

Коли подружня пара або одинак чи одиначка роками розмірковували, чи взяти дитину на усиновлення, війна каже – терміново зробіть це. Якщо ваші життєві умови дозволяють, подаруйте сироті, біологічних батьків якої вбили росіяни, дитинство в нормальній родині, де про маленьку людину будуть дбати найдорожчі люди, а не абстрактна держава.

Не забувайте ваших стареньких батьків. Щодня телефонуйте їм у випадку окремої локації. Не шкодуйте доброго слова, яке буває важливішим за продуктовий набір гуманітарної допомоги від незнайомих людей. Пам’ятайте, що без ваших мами і тата ви б не опинились в цій дуже цікавій життєвій кінозалі на власному сеансі.

Підтримуйте життєві контакти з рідними, друзями, товаришами. Адже разом ми є тією нездоланною для рашистів родиною. Якої у них ніколи не було і, мабуть, не буде. Погляньте на фото молодих, радісних вдовиць окупантів, з десятьма тисячами рублів – компенсацією за вбитого в Україні мерзотника (чоловіка) і усвідомте прірву між українським та російським народом. Якщо ж вам непереливки без „братньої нації“ – є поляки, чиї мова, звичаї, культура, право, ментальність є набагато ближчими до українців, аніж російські.

І нарешті зрозумійте, хто ви є: українець чи російськомовний потаємний (або й відкритий) симпатик російськомовного світу окупантів, вбивць, ґвалтівників, грабіжників. Запозичуйте американський державницький досвід, а не лише сучасну зброю. В США право обрати собі ім’я, прізвище, релігійну конфесію, етнічну приналежність є невід’єм­ним, базовим правом кожної людини. У моїй улюбленій Філядельфії є український культурний центр. Його відвідують кілька хлопців та дівчат з темною шкірою тіла. Ці молоді люди носять вишиванки, танцюють гопак, вивчають українські звичаї, кухню та українську мову. Вони самі ідентифікують себе американськими українцями, не бажаючи бути безособовими афроамериканцями. До слова, вивчати українську мову в англомовному оточенні цим американцям незрівнянно важче, аніж особам, які три десятиріччя прожили в незалежній Україні і далі нав’язують українцям власну російськомовність.

Спробуйте олімпійському чемпіону, харків’янину, народному депутату України Жану Беленюку, коли він говорить вишуканою українською мовою, заперечити, як українцю. За принизливе слово „афроамериканець“ ви можете отримати від Жана в пику. І це буде справедливо. Звер­таюсь до так званих російськомовних українців: вам пора ставати повноцінними українцями. Не чекай­те, поки вас, як афроамериканців, будуть принизливо називати „рашоукраїнцями“, „недоукраїнцями“, культурними каліками. Зреш­тою, якщо і на дев’ятому році війни ви почуваєте себе росіянами з українськими паспортами, скористайтесь безвізом між Росією та Україною і поверніться на історичну Бать­ків­щину – до Росії.

Так вас ніхто не примусить вчити українську мову.

Миколаїв

Коментарі закриті.