На тлі повоєнної розрухи, відсутности чоловічих рук в господарстві, мобілізації всіх ресурсів, у тому числі й продовольства, для забезпечення потреб фронту, українське село знову опинилося на межі голодної смерті. Найменш соціяльно захищеними виявилися діти-сироти, люди похилого віку та багатодітні матері. У селі Боровиці біля Чигирина проживало 80 багатодітних і одиноких матерів.
Заробленого у колгоспі на трудодні зерна не вистачало на харчування.
Збереглася розповідь уродженки Боровиці Пелагеї (Поліни) Курченко (в дівоцтві Ратушної): „А я торбинку з подружкою візьму. І копачик. Піду на оцю сторону, накопаю картоплі прошлогодньої, що ото погнила. А я в торбочку, в торбочку.
Принесу. А мати те бере – оту кукурудзу, що облузана – качани. У ступі натовкла. А тоді насуше. Воно потовчеться на попіл. Просіє на сито. І тоді тії картоплі, що я принесу. Ото наробе оладків і пече. У піч засуне. А хлопці на печі дротиною наколять та й уверх“.
Аби купити хліба, жителі Боровиці їздили аж у Черкаси. А оскільки покинути роботу в колгоспі не могли, то посилали за покупками малолітніх дітей. П. Курченко згадувала, як шестирічною разом з трирічною сестрою їздила за завданням батька: „Послав батько по хліб. Це у сорок сьомім годі. В мене ще була сестра Мотька. А я старша. Дав же нам тих копійок. Розщитав скільки ви хліба купите. І на дорогу. А на дорогу у вас не хвате грошей. Беріть на пристані Налісній.
Од Черкас перша пристань. На Налісну беріть і приїдете додому. Прилучили до людей. І ми човном. Тим човном туди їхали. А назад уже цим пароходом. І нічого.
Купили ми той білєт з Мотькою. Хліб нам той люди донесли, бо ми його не донесем. Тут пароход. Посадили нас на пароход. Налісна. А Мотька каже: А батько казав, щоб не ставать. А воно як їдем пароходом, а воно об’являє: „Налісна“. Не встаємо. Доїжджаємо додому. Вже ж бачим свій берег. А людей таки було багато коло парохода. Викидають той трап уже, що по йому іти. А той стоїть і квитки перевіря. Та: „Девочки, дєвочки! Ви заблудилися. Вам назад треба їхать“. „Е ні, нам батько казав, щоб ми не вставали, бо в нас грошей мало було“. Ну, діти, та й годі.
„Оно наша учителька, що нас учить“. Він махнув рукою… Батько нас забрав. Та каже: „Та нащо ж ви казали, що батько“. „Ну то ви ж нам казали, що там ставайте?“
Мене оддали в найми. Шість год було. У Сагунівці пасла корову. А воно сорок сьомий год. Їсти не було чого. То нас роздавали, аби з голоду не померли. А в сорок сьомому году голодовка була. А воно смотря ж у кого. А в нас дітей… Нас у сім’ї дев’ять душ було. Шестеро дітей, і батько, й мати, й баба. Ціле літо пасла. Щоб годували тільки. В батькової сестри. А вона ж така вредна була, скупа. У них їсти багато було всього. Ну мене вони обіжали. Пожену пасти. А напече мені з горохової дерті оладків. Поки вони гарячі – і в торбу покладе. А мене там баби перевірять як же пастуха годують. А воно самі крихти. Позбираю та й ті крихти поїм. А вони кажуть: „Полько, іди в кладову – там подивися який хліб лежить на тому. Паляниці ті рядниною тканою заслані“. Одкриваю – а воно ж таки паляниці лежать. Та ще білі! Ой, Господи милостивий! Мовчу ж я, нічого не кажу. А колодязь був у їх – крутить корбою. А ганчірки мені повикидають, щоб стірать училася. А вони ж од горшків у сажі. І нема чим. Холодною водою поколотю – руки тільки замажу. Та й годі. Ну, нічого. Терпіла я год. Терпіла я й два. Троє літ я в їх була. На другий год об’єждчик нас нагнав, бо прогонив із степу, щоб не пасли. І я пригнала додому. А в їх була сестра Марія. Не знаю, де тітка була. Вона намочила ту тряпку, та мене через плечі тряпкою: „Чого ти зарані пригнала?!“ „Так об’єждчик прогнав!“. „Гони пасти по вулиці!“. Гоню пасти по вулиці. Тоді не витерпіла – втекла. Дядько мені розказав: була до нас дорога. Так оце тепер цементові стовпи, а то такі дерев’яні були. Каже: „Йтимеш додому по стовпах, як будуть обіжать. А в село ввійдеш – то впізнаєш“. Ну, дощ пройшов. Вони мене наклепали. Я кажу: „Піду подивитись куди буду гнать пасти“. Та не пішла. Воно край Топилівки і Як дала тягу по тих стовпах.
Доходю до Топилівки, а там дощ такої води налив багато. Я у ту воду – нема туди перебрести. І бреду. Чуть не втонула. Така ж я була. Тоді дивлюся – стежка.
Добралася мокра вся і йду. Тоді я взнала, шо це наше село. Іду вулицею – тут мати йде навпроти. Я так за матір’ю скучила! „Мамочко, я йду!“ „То чого ти втекла!“
Почала вона мене лаять. Полягали ми спать. А спали долі. Михайло був старший брат: „Пішли я тебе одведу“. Так же ж мені не хочеться! Так же мені вдома хочеться! Пішла…
А тоді поїхали з одним дядьком на степ. Якраз у жнива. Чи він скиртував, чи косив – уже не помню. „Іди корови збирай і будем їхать додому підводою“. Я до корови прийшла, а вона мені як дала, що рота розірвала. Так дала! Дядько той злякався. І повіз ще й до больниці мене. Тоді я вже у його не пасла. Перезимувала я дома.
Приходить другий хазяїн: „Михайле, дай мені Польку корову пасти“. У тих пасла літо. А тоді Іван… Дід Кузьма прийшов: „Михайле, дай мені Польку. Хай вона в мене сидить. В мене буде дитину глядіть“. Уже ж я підросла. „Буде мені Михайла глядіть і корову пасти“. То я ото зразу пасла корову, а тоді вже гляділа Михайла.
Посадю його на плечі. А так вони під горою жили, а моя хата так грядків через скільки. Ну, буду ж нести його. На плечі візьму і йду. Йду-йду. Як зачеплюся за вгудину! Як полетю я з ним“.
Страх голодної смерті штовхав людей на злочин – крадіжку продуктів у колгоспі. Загроза потрапити до в’язниці за „три колоски“ була меншою, ніж загроза голоду. У 1946 році „за крадіжку посівматеріялу під час сівби на полі Боровицької артілі „Більшовик“ Заїка Андрій, Бірченко Микита і Бордуніс засуджені до позбавлення волі на шість років кожний. Коваленко Ярина і Панченко М.П. засуджені за крадіжку картоплі на три роки кожна. Вирок суду за розкрадання соціялістичної власности колгоспники зустріли з задоволенням“ .
У липні 1947 року „виїзна сесія народного суду Чигиринського району розглянула в с. Боровиці справи про розкрадання колгоспного добра. Громадянку с. Трушівець Вдовенко Л.Я., яка зрізала в боровицькій артілі імені Комінтерну 0.5 кілограмів колосків, засуджено до п’яти років ув’язнення в поправно-трудових таборах“. У серпні „до восьми років ув’язнення в поправно-трудових таборах з конфіскацією особистого майна засуджені громадяни села Боровиці Шльончак М.Ю. та Горун Г.С., які вкрали в колгоспі 41 кілограм пшениці“.