Ще від 2014-го‚ тобто від моменту загарбання українського Криму і розпалювання війни на Донбасі‚ в Росії знаходяться‚ переважно в наукових і літературних колах‚ чесні люди‚ в чиїх очах Путін виглядає таким самим чорним злом‚ як і в очах українців. Дехто з них‚ як от Ілля Новіков‚ Ілля Пономарьов‚ Євген Кисельов‚ Дмитро Гудков‚ Марк Солонін‚ з протесту проти злочинного путінського режиму знайшли притулок в Україні. Чимало принципових російських опозиціонерів опинилися в різних країнах Европи‚ у США і Канаді – Марк Фейґін‚ Федір Крашенинніков‚ Генадій Гудков‚ Андрій Піонтковський‚ Андрій Ілларіонов‚ Юрій Федоров‚ Ґарі Каспаров‚ Михайло Ходорковський‚ Ігор Ейдман‚ Леонід Гозман та низка інших. Майже кожен з них досить реґулярно виступає у політичних програмах українських телеканалів і на проукраїнських каналах в YouTube.
Оскільки всі ці особи – люди освічені‚ шляхетні і справедливі у своїх оцінках‚ то виникає враження‚ що в самій Росії все може докорінно змінитися після її неминучої поразки у війні з Україною – буде кому спрямувати московитів на добру дорогу мирного співіснування з рештою людства.
Але що це таке – добра дорога для Московії? Виявляється‚ можна рішуче виступати проти Путіна і його кривавої банди‚ але при цьому пропонувати зміни‚ котрі нічого не змінять. До такого невеселого припущення спонукає перебіг „Першого з’їзд народних депутатів Росії“ у польському селі Яблонна 4-7 листопада. На підставі своєї колишньої леґітимности група російських депутатів різних рівнів оглосила себе відповідальною за зформування „Уряду національної єдности“ післяпутінської Росії. До речі‚ село Яблонна ніби є символом-радикальних змін у Польщі: саме тут відбувалися історичні перемовини просовєтського варшавського уряду з провідниками „Солідарности“.
Тим часом ледве чи можна дивуватися‚ що з’їзд російських опозиціонерів не спромігся на єдину програму майбутньої перебудови Росії. Висловлені там дві точки зору – практично несумісні. Група Олексія Навального‚ попри‚ мабуть‚ її найбільшу відомість і політичну вагу в російському суспільстві і‚ отже‚ також на тому з’їзді‚ не бачить Росію поділеною на менші державні утворення на основі неросійських етносів. Формально нібито визнається „право народів на самовизначення“‚ а разом з цим лукаво обіцяється „пріоритет розвитку всіх націй‚ що мешкають на території Росії“. Тобто та сама солоденька риторика‚ котру поневолені Москвою народи чули і за царизму‚ і за Леніна‚ і за Сталіна‚ і за Брежнєва‚ і котра мала абсолютно протилежний‚ злочинний‚ антинародний практичний зміст.
На цій „єдинонеділимській“ позиції стоїть і група Ходорковського‚ недавнього путінського в’язня‚ а тепер одного з чільних ідеологів майбутньої Росії. У своїй новій книжці „Як убити дракона? Посібник для революціонерів-початківців“ він стверджує: „Росія моєї мрії – це згуртоване внутрішньою цивілізаційною єдністю об’єднання людей‚ різних за етнічним походженням‚ для котрих спільне важливіше за відмінності‚ а не імперія‚ скута ззовні сталевим військово-бюрократичним обручем‚ як стара тріснута діжка… Сьогодні це завдання треба вирішувати наново‚ але вже в рамках конституційного поля‚ а не за допомогою терору“.
Тобто ті самі гарні запевнення‚ якими Москва сотні літ ошукує поневолені нею народи. Але де ґарантія‚ що тотальне насильство знову не повториться? Де ґарантія‚ що російське суспільство‚ 86 відс. якого підтримало варварський напад Росії на Україну‚ знайде у собі сили на цілком нову якість життя?
Не дуже відрізняється виявлена на яблонському з’їзді і лінія Гудкова-Пономарьова: вони також обминають назрілу тему національних рухів в Росії і головним чином переймаються її державною цілісністю‚ хоч усе свідчить про неминучий розпад цієї приреченої історією останньої імперії зла.
Не є випадковістю‚ що організатори з’їзду не запросили до Яблонного представників „Ліґи Вільних Націй“‚ котра об’єднує декілька найбільших національних і реґіональних рухів у Росії‚ що борються за перетворення жорстоко централізованої Росії у низку незалежних від Москви держав.
Ні‚ для революційного переродження російського суспільства замало бути в опозиції до путінського режиму. Треба бути в опозиції до імперського минулого‚ до імперського світогляду‚ до імперської психології більшости росіян. Цих хиб не виправити без покари за непростимі гріхи московського великодержавного монстра. Поза цієї покарою не бачимо оновлення Росії‚ для цього не має вона потрібних сил‚ а інтеліґентського резонертва – замало для істинного переродження. Так звана велика російська література‚ поезія‚ філософська думка – все це заражене великодержавним шовінізмом. Росія не має таких безсмертних‚ ясних‚ людяних і глибоко національних поводирів‚ яких маємо ми – не має Шевченка‚ Лесі‚ Франка‚ не має Івана Богуна і Мазепи‚ Петлюри і Коновальця‚ Бандери‚ Мельника‚ Шухевича. Росія має довгу низку путінів‚ творців російської антицивілізації‚ і її ганебна історична дорога закінчується безславно на наших очах.