Трагедія Голодомору не оминула й моє рідне село Козацьке на Чернігівщині. За найскромнішими підрахунками, від жахливої голодної смерти тут померло понад 600 нащадків українських козаків, які майже 500 років тому заснували його на берегах Супою.
І сьогодні, коли проходиш попід старим зарослим кущами бузку кладовищем у Козацькому поміж ледь помітними сотнями горбочків могил, мимоволі чуєш, як з них у єдиному пориві возноситься до неба молитва-волання моїх убієнних страшним голодом односельців: „Хліб наш насущний дай нам сьогодні!“.
Багато односельчан, які були свідками того жахіття, в розмові зі мною стверджували, що в багатьох цих горбочках-могилках не один-два трупи, а десятки і більше людей. Бо щодня привозили на голому возі або ж санах гори задубілих мерців.
Організований тоталітарним комуністичним режимом Сталіна штучний голод нині визнаний законом геноцидом української нації. Більше 50 років на цю тему в Україні було накладено жорстоку заборону. Про Голодомор комуністи не дозволяли писати, говорити та навіть згадувати. Хоч з вуст у вуста мої односельці переповідали про пережите ними це жахіття. Народна пам’ять не мовчала.
Щороку в поминальний понеділок після Великодня моя бабуся Марія разом з мамою та родичами обов’язково приходили до могилок на кладовищі, де влаштовували поминальну тризну, і в їхніх розмовах постійно звучали слова „голод“, „голодовка“, „жахлива смерть“.
І звідки було знати цим згорбленим на колгоспних полях новоявленим рабиням, що з того часу вже минули роки, як за дорученням Митрополита Мстислава в одній із американських православних церков зачитали його слово до мирян стосовно Голодомору 1932-1933-их років в Україні. Це був сміливий і відважний крок пастиря.
Трагедія ця розігралася з колективізації. Бо слідом за нею розпочався нечуваний голод. З острахом люди тоді повторювали новотвори аґітація, контрактація, конфіскація, експропріяція, екзекуція, реквізиція, а за ними й ліквідація. І ліквідовували вдень і вночі, на рідній землі і в таборах Півночі й Казахстану, Сибіру і Далекого Сходу.
До речі, в умовах голоду, господарського занепаду, безладдя і свавілля колективізацію в області не вдалося завершити навіть у 1934 році. За даними обласного державного архіву, на червень того року на Чернігівщині „усуспільнили” трохи більше 70 відс. селянських господарств і 77 відс. посівних площ. Тодішня влада видавала ці показники як перемогу і шалені успіхи соціялізму. Це було підлою брехнею. Ці „успіхи“ видаються дуже сумнівними й плачевними у порівнянні з численними людськими жертвами та руйнуванням матеріяльних та духовних основ українського села.
Навесні 1933 року в кожному селі були десятки голодуючих, опухлих і померлих від недоїдання. В усіх селах – покинуті діти. Розпочинають створюватись патронати – притулки для дітей. З’явилися вони і в Козацькому. Розмістили їх у відібраних від так званих куркулів хатах. А сім’ї куркулів – часто з малолітніми і неповнолітніми дітьми – або виселені на Соловки, або ж залишені просто неба на виживання.
Вигнані з власних хат батьки й діти рили землянки, у них часто їм доводилося жити до початку і під час Другої світової війни. Їхня доля не цікавила тодішню владу.
Не диво, що вже навесні 1930-го року в п’яти районах Чернігівщини спалахнули селянські повстання. „Влада робітників і селян“, як вона сама себе називала, придушила їх з допомогою реґулярних військ Червоної армії. Процес каральної політики після цього не стихнув, а набрав зримих обрисів. Більшовики розстрілювали людей не за конкретні справи проти радянської влади, а, на їх погляд, навіть за ворожі слова і думки. Для заготівлі зерна повсюдно створюють буксирні бриґади з новоявлених активістів. Але в них все частіше беруть участь жителі сусідніх сіл. Адже не всі односельці ще наважувалися нишпорити у пошуках зерна по закутках у своїх сусідів, друзів і родичів.
Дружина мого односельця Федора Харсіки Ликера якраз місила тісто в діжі, коли поріг хати переступили члени буксирної бриґади. Навколо неї бігали четверо своїх дітей та сусідська дівчинка. Так ось її й всадовила Ликера на клунок з борошном. Думала, не посміють чіпати дитину і заглядати туди. Де там! Забрали й борошно й діжу з тістом.
„Рідна сестра мого батька Олена, – розповідала мені Євдокія Синенко 1927 року народження, – була заміжня за Яковом Сорокою. – Мали землю, міцне господарство. А ще шестеро малих дітей: трьох дівчат і стільки ж хлопців.
Найменшенька дівчинка була з 1928 року. Коли почали організовувати в селі колгосп, Яків Сорока не погодився записуватися до нього. Записали в куркулі.
Забрали його без суду і слідства. Родину вигнали з хати. Одяг, всі інші пожитки скинули до купи з іншим конфіскованим майном репресованих односельців. Діти, як колись справедливо писав Тарас Шевченко, розлізлися межи людьми, мов мишенята. І ось моєму батькові дають наряд, аби він підводою відвіз рідну сестру з дітьми на залізничну станцію у Бобровицю, бо там формувався ешелон з виселенцями. Вирішують, що Олена має сховатися, а самих малолітніх дітей не відправлять на виселку. Так і зробили. Прорахувалися. Влада змусила везти дітей без матері. Замотали їх у рядна, одягли сяку-таку одежину, налаштували торбу з сякими-такими харчами – і в дорогу. Довелося залишати в товарному вагоні поміж чужих людей. Серце Олени не витримало такої наруги над дітьми, і вона наступного ранку майже 30 кілометрів добиралася до залізничної станції. На щастя, ешелон ще не відправили, і вона з дітьми поїхала в Вологду. Жили там у злиднях, холоді та голоді. На третій рік вирішили втікати додому. Пізньої осені дісталися рідного села. З чотирма дітьми прийшла Олена до хати Федора Синенка.
А тут уже й голодовка розпочалася. В них у самих сім’я велика, не знали, як поділити шматок хліба. Але не прогнали, приютили. Весною щавель на лузі рвали, ополоників у болоті ловили і варили в супі, бруньки й молоде листя дерев до них добавляли, кропива й лобода не встигали виростати. Жолуді під дубами із землі виколуплювали. Знали, якщо їх свині їдять, то й людям можна. Але голод наступав на п’яти все сильніше. Старші пішли в найми. Соню віддали в патронат у сусідньому Новому Бикові. Але там теж було голодно. Тоді прочули, що окремі батьки везуть своїх діточок до станції Кобижча і там залишають напризволяще: виживуть, значить, змилостивився над ними Бог, ні – отже, така доля. На щастя, Соню хтось підібрав, і потрапила вона аж в Рокитнянський район на Київщині. Що довелося їй пережити і перетерпіти, краще людям не знати. Аж через чверть століття розшукав сестру брат Іван. У 1957 році зустрілися брати й сестри у Козацькому. Свято було на все село“.
У самої Євдокії Федорівни рідний батьків брат Іван під час голодовки помер у Лук’янівській в’язниці Києва. Запроторили його туди під час колективізації, бо зробили „ворогом народу“ за те, що не відвіз у колгосп із власного городу три центнери буряків. У селі тоді скликали показовий суд. Зігнали на нього старих і малих. Перед смертю із в’язниці надійшов від нього рідним лист. Просив надіслати йому бодай картопляного лушпиння, бо вже забув запах вареної бараболі. Не пережила в селі голодовки й його дружина Тетяна з двома малолітніми дітьми.
Маленького Михайлика тоді оприділили в патронат…
„Це неправда, що наші односельці саботували тоді хлібоздачу державі, – розповідь іншого мого односельця Миколи Бурзака, 1925 року народження. – Людям просто не було чого здавати. Все вимели, до останньої зернини. Люди бачили невідворотність голоду і намагалися приховати на так званий чорний день бодай торбинку зерна. Моя мама під дерев’яною лежанкою, яка тягнулася від печі до стіни, теж викопала ямку і приховала там пару клунків зерна. Адже в неї на руках уже було троє дітей. Але мама мала необачність свіжу землю викинути на вулицю. Землю побачили односельці. Бригадир Овсій Фенюк побіг заявляти в сільраду.
Зерно знайшли і конфіскували. В страшному 1933-му від голоду помер батько, бо він відмовлявся їсти і все віддавав для порятунку трьом дітям. Ще померли від голоду в той час вісім кровних родичів по батьковій та маминій лініях“.
„Масове голодування в нашому селі, – згадувала Ганна Ганжа, 1920 року народження, – розпочалося наприкінці 1931 року. Люди мучились, пухли, страждали і вмирали. Мені тоді виповнилось 12 років. Голод надокучав. Рвали кропиву, лободу, ходили на сусідній Новобиківський цукрозавод красти свіжий та кислий жом з буряків. Батько відмовився записуватися в колгосп. Тоді до нас приїхала зграя грабіжників. Вони нас обібрали до нитки. Але цього їм здавалося мало, і сім’ю вигнали з хати. Із сім’ї живою лишилася лише я. Решту забрав на той світ голод. Неподалік від моєї хати – кладовище. Там поховані односельці. Їх возили купами возами і без трун скидали в ями мов худобу. Кого присипали землею, а кого й ні“.
Хоронили моїх земляків не тільки на основному кладовищі, а й на цвинтарі поруч з церквою в центрі села та на невеличкому місці останнього спочинку на кутку Харланівка. Бо в селі вже не було кому ні возити, ні збирати трупи. Важким осколком застрягли в моєму серці слова Євдокії Федорівни Синенко про те, що в одну могилу тоді хоронили по десять і більше померлих. Ховали напівживих чи напівмертвих людей. Щоб вдруге не їхати за покійником у ту хату та й щоб яму нову не копати. У копачів, яких виділяли в колгоспах, теж сил було обмаль, бо за таку роботу давали лише казанок похльобки. А вдома теж нічого було їсти.
Це ж вам не жарт, а згідно мартирологу, опублікованому в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору тих страшних років, вписано понад 600 моїх односельців, що померли від голоду.
Про жертви і сам голод не говорили і не писали.
Про жахіття голодомору відкрито заговорили лише на рубежі ХХ та ХХІ століть. Але люди в Україні пам’ятали ті страшні роки, зберігали їх у своїх серцях. І розповіли страшну правду наступним поколінням.