Маємо на увазі передусім досі не подолану в Україні соціяльну нерівність. Щоправда‚ ледве чи в якійсь іншій країні цієї мети досягнуто повною мірою. Однак‚ Україна‚ на наше переконання‚ мала б це велике завдання здійснити відразу у перші ж п’ять-десять років після відновлення державної незалежности у 1991 році. Адже ж для цього були і є всі необхідні передумови: плодюча земля‚ природні ресурси‚ працьовитий народ‚ величезний інтелектуальний‚ науково-технічний потенціял суспільства.
Тим часом українська соціяльна реальність не надто оптимістична. За підрахунками соціологів‚ різниця в доходах 10 відс. найбагатших і 10 відс. найбідніших українців становить 40 разів. Мізерний‚ у порівнянні‚ прошарок середнього підприємництва не досягає навіть 10 відс. від кількости населення України. В Німеччині і Франції цей прошарок становить понад 70 відс.‚ в Еспанії і США – понад 60 відс. Чому ж Україна так відстає?
Причини вже не один рік лежать на самісінькій поверхні: традиційною вже слабкістю суспільних інституцій і відірваністю політичної еліти від народу користається олігархія‚ узурпувавши економіку і звівши демократію до безрезультатних популістичних гасел.
Втім‚ є й „результат“: постійна соціяльна напруга‚ постійні ризики внутрішніх конфліктів.
А тут‚ на нещастя‚ додалася ще й коронавірусна криза. За підсумками 2020 року‚ до категорії бідних в Україні потрапило 45 відс. населення – це на 15 відс. більше‚ ніж було у 2019 році. Помітно зріс рівень бідности у містах‚ збільшилися ризики для родин‚ в яких працює лише одна особа‚ особливо це стосуєтся одиноких батьків чи матерів. Вимушене припинення соціяльних ґарантій та соціяльних виплат неминуче веде до загального зростання бідности‚ зокрема серед тих вразливих категорій‚ які цілком залежать від державної підтримки.
От чому за найменшої ж можливости українці знову даватимуть собі раду‚ масово виїжджаючи на заробітки в інші країни. Наприклад‚ Польща‚ попри пандемію‚ з нетерпіням чекає на українських робітників у промисловості‚ сільському господарстві і будівництві.
Це можна сказати і про Чехію‚ Словаччину‚ Угорщину‚ Німеччину та Італію‚ де працюють сотні тисяч українців‚ особливо з західніх областей країни.
За оцінками польських експертів‚ вклад трудових міґрантів у польський внутрішній валовий продукт становить 1 відс. щороку.
І такий ще показник: грошові перекази українських заробітчан в Україну у 2018 і 2019 роках становили по 11 млрд. дол. Це понад 8 відс. Внутрішнього валового продукту України.
Здається‚ це ж добре‚ так може тривати й далі. Але чи насправді варто тішитися тими мільярдними переказами? За ними незримо стоїть болючий контраст: працьовиті українці спроможні доробитися до статків будь-де‚ лише не вдома‚ не в рідній Україні.
А чим можна втримати українців в Україні‚ добре відомо: збільшенням місць праці‚ конкурентною платнею і міцними соціяльними ґарантіями.