Дмитро Пилипчук. „Про дозу дьогтю в бочці меду. Статистика українського друку на тлі гібридної війни“. Київ. Видавничий центр „Просвіта“. 2017. 64 стор.
Член Національної спілки письменників України, Заслужений працівник культури України Дмитро Пилипчук надіслав з Києва до „Свободи“ свою нову книжку „Про дозу дьогтю в бочці меду. Стастика українського друку на тлі гібридної війни“, текст якої вперше надруковано цього року в газеті „Слово Просвіти“. Новизна цього культурологічного, політичного, а водночас і полемічного дослідження – у глибокому порівняльному вивченні не лише загальної картини друку незалежної України, а й мовної політики держави в художній літературі, перекладах, книжках для дітей, підручниках і навчальних посібниках для вищої і середньої шкіл, періодичній пресі.
Автор дослідив національне книговидання і пресу з погляду дотримання конституційного статусу української мови, оцінюючи культурні й політичні реалії в контексті гібридної війни Росії проти України. Особливої цінності надають цій публікації численні таблиці, укладені дослідником на підставі українських та чужинських статистичних і аналітичних джерел. Більшість таблиць у книжковому виданні опубліковано вперше.
Електронну копію книжки надіслано до Бібліотеки Конґресу США, Британської бібліотеки, Ню-Йоркської публічної бібліотеки, Національної бібліотеки Франції та бібліотек деяких університетів США, Канади, Німеччини, Польщі. Нижче вміщено розділ книжки „Мова – наша зброя i безпека“.
Мовний цинiзм умовно української влади зайшов так далеко, що ця влада не помiчає, що її недооцiнка мовної полiтики i цинiзм цiєї полiтики працює i проти держави, i проти суспiльства, i проти самої цiєї влади. Мовна полiтика належить до найунiверсальнiших полiтик, бо вона охоплює всi сфери суспiльного життя, а її суб’єктами i об’єктами є чи не найбiльша частина активних i пасивних членiв суспiльства.
Президент України, прем’єр-мiнiстер України, Верховна Рада України, Рада нацiональної безпеки i оборони, Конституцiйний суд України, численні академiї наук, населення Криму, Донецької, Луганської, Одеської, Харкiвської, Запорiзької, Днiпропетровської, Херсонської та Миколаївської областей i вся Україна зацiкавленi в якнайшвидшому завершеннi росiйсько-української вiйни i в поверненнi до складу України Криму i Севастополя. Але ж не цiною нацiональної й державної катастрофи й порушення територiяльної цiлiсности країни.
Президент держави-аґресора здiйснює свої iмперiялiстичнi пляни пiд гаслом „захисту російськомовного населення“. Подивiться у „Статистичний щорiчник України“ за 2007 i 2015 роки: населення та адмiнiстрацiя яких реґiонiв України в 1995-1996 навчальному роцi дали найбiльший вiдсоток учнiв денних загальноосвiтнiх закладiв з росiйською мовою навчання: Крим – 99.5 відс., Донецька область – 94 відс., Луганська – 91 відс., Запорiзька – 69 відс., Одеська – 66 відс., Харкiвська – 63 відс., Днiпропетровська – 54 відс., Миколаївська – 44 відс., Херсонська – 40 відс. I що ми маємо через два десятилiття? Крим уже анексовано, а на Донбасi палає вiйна й гинуть люди.
А чи зробило населення цих реґiонiв якiсь висновки? Знову – про статистику: за даними на початок 2015-2016 навчального року, провідниками росiйщення загальної освiти України залишаються тi самi реґiони: Донецька область – 42 відс., Луганська – 35 відс., Одеська – 29 відс., Харкiвська – 27 відс., Запорiзька – 25 відс., Днiпропетровська –19 відс., Херсонська – 16 відс. У цiй групi реґiонiв найменшi успiхи путiнiзму – на Миколаївщинi (8 відс.).
Володимирові Путiновi нiчого буде робити в Українi зi своїми танками, ракетами i лiтаками, якщо вся Україна стане українською.
Подивiться: в Росiї – жодного унiверситету й жодної державної загальноосвiтньої школи, де викладання велося б українською мовою, хоч там живуть мiльйони українцiв, якi далеко не всi вiдмовились вiд рiдної мови; в росiйських унiверситетах та академiях немає жодної катедри української мови i лiтератури, а в українських вищих школах і досi клепають кадри вчителiв росiйської мови. Разючу невiдповiднiсть реальної мовної полiтики своїм-таки нацiональним iнтересам Україна демонструє i у сферах книговидання, перiодичної преси, телебачення, радiомовлення, iнтернету, у силових структурах, підприємництвi, торгiвлi, в розважальних закладах, туризмi, на транспортi. Перелiк можна продовжити. Такої асиметрiї в мiжнародних вiдносинах не знає жодна европейська держава, за винятком України та Бiлорусi. Але ж так просто росiйськомовним батькам пояснити своїй дитинi (чи дiтям), чому їй (чи їм) краще буде якнайшвидше оволодiти й реально заговорити українською мовою! Не формальне, а дiйсне ототожнення себе з Україною, українським народом допоможе всiм нам, незалежно вiд нацiональности, усвiдомити свою iдентичнiсть як належнiсть до українського суспiльства i посилить нашу вiру в можливiсть нормального й цивiлiзованого розвитку країни й держави.
Одна мова об’єднає країну; двi мови дертимуть її на клаптi. Коли в Українi запанує українська мова, В. Путiновi не буде кого „захищати“. Мова – це наш духовний код, наша мирна зброя, наша стратегiя i наша безпека. Полюбiмо українську мову, українцi етнiчнi й неетнiчнi, юнi i старшi, лiвi, правi й помiркованi, лiберали й патрiоти (в лапках), православнi, католики i протестанти, мусульмани й представники iнших релiгiй, нарожденi в Українi, i тi, хто живе в нiй вiднедавна! Вiйна мов може принести в Україну тiльки безлад i страждання.
Вимагаймо скасування Конституцiйним судом ганебного антимовного закону „Кремля, Кiвалова й Колеснiченка“!
Тiльки мовнi расисти можуть вiдбирати в українцiв право на створення своєї держави з рiдною державною мовою. Не пiдтримуймо мовний расизм, який вважає, що росiйськомовних держав може бути безлiч, а українськомовної – жодної!