Діяльність відомого українського письменника, поета-сатирика, вченого-механіка, знаного педагога, професора, одного з активних діячів української еміґрації, подолянина Степана Риндика (1887-1972), якого в радянські часи кваліфікували як „петлюрівця“, „українського буржуазного націоналіста“, „ворога українського народу“ і 130-річчя з дня народження якого відзначаємо цього року, розкриває монографія „Мовні студії Степана Риндика“.
У праці також висвітлено його відношення до викривлення, ґвалтування та калічення української мови в українських книжках, часописах і публічних виступах, до усіх тих хто іґнорував й досі іґнорує українську мову та правила українського правопису.
С. Риндик народився 1 вересня 1887 року на передмісті Заставля містечка Дунаївці (нині Хмельницької области). Закінчив міську школу в Новій Ушиці (1902), Кам’янець-Подільську чоловічу гімназію – клясичну російську гімназію (1906) зі срібною медалею, один курс фізико-математичного факультету Київського університету (1906-1907) і механічний відділ Київського політехнічного інституту (1908-1914), одержав диплом інженера-технолога. У 1914-1919 роках був машиністом паровоза, начальником дільниці на залізничних станціях Бірзула та Сарни Південно-Західньої залізниці. В 1919 році переїхав до Кам’янця-Подільського, де працював у видавництві „Дністер“, був старшим асистентом катедри фізики Кам’янець-Подільського державного українського університету.
Після поразки української революції С. Риндик 20 листопада 1920 року разом із українським військом еміґрував до Польщі, де працював на фабриці рільничих машин. У 1923 році переїхав до Чехословаччини, де впродовж 1923-1945 років читав лекції з геометрії, математики, механіки і фізики в Українському високому педагогічному інституті ім. Михайла Драгоманова (Прага) та в українській гімназії (Прага-Ржевніца-Модржани). Був членом ревізійної комісії Українського громадського комітету, належав до Празької школи української поезії.
В 1927 році радянська влада запропонувала проф. С. Риндику посаду редактора технічного відділу Інституту української наукової мови Української Академії Наук. Більшовики запрошували його з метою подальшого знищення, як це сталося з більшістю з тих, хто їм повірив.
Після Другої світової війни переїхав до Німеччини, де читав лекції в українських гімназіях у таборах для переміщених осіб, належав до організації „Мистецький Український Рух“ і друкував свої твори в його літературно-мистецькому альманасі.
Восени 1950 року (за іншими даними на початку 1951 року) разом з родиною переїхав у Чикаґо, де й мешкав аж до самої смерти. Українська письменниця Ганна Черінь згадувала, що С. Риндик „писав чудові гуморески. Читаючи їх, зі сміху може і не тріснеш – але чи неодмінно треба тріснути? Вони дотепні, цікаві – і такі особливі, „риндиківські“. А коли зайдеш бувало до родини Риндиків, то „обов’язково мусиш пообідати чи повечеряти“ і хоча самі часто бідували, проте „гостя нагодують краще, ніж десь у багатих“.
Видав збірки сатиричних віршів „Логос“ (1942), оповідань „Смілянська хроніка“ (1944), сатирично-гумористичних оповідань „Пригоди і люди“ (1960), віршованих оповідань для молоді „Пригоди Сірка Клаповухого“ (1961). А також оповідання „Терентій Трохимович Тарадайка“ (1943), підручники „Міцність матеріялів“ (1924), „Елементи машин“ (1943, 1963), „Збірник алгебраїчних задач“, ряд наукових праць з української технічної термінології.
С. Риндик був активним співробітником часопису „Свобода“, де друкував свої сатири, фейлетони та рецензії. Як літературний критик публікував рецензії в часописі „Український Прометей“. Твори друкував під власним іменем чи під псевдонімами С. Киднир (прізвище, прочитане справа наліво) чи Сіґмаро (грецькі назви початкових букв імени та прізвища).
Знаний український літературознавець, подолянин Григорій Костюк, характеризуючи творчі здобутки С. Риндика, вказує, що він „дуже своєрідний і свіжий“ поет, а його „мова позначена багатющою лексикою, барвистими подільськими льокалізмами, а часто цікавими і мовно виправданими новотворами“, що надає „виразній памфлетній тенденції його поезій справжнього хвилюючого поетичного звучання“.
Відомий славіст-мовознавець, історик української літератури Юрій Шевельов, відгукуючись про творчість С. Риндика, писав: „Щира людяність, український національний гумор, приперчений дуже сильно, але не перетворений усе таки на мащення всього світу дьогтем, уміння показати, як людське обличчя в умовах дрібної і чужої дійсности перетворюється раптом на свиняче рило – все це в Риндика щиро українське“. Увесь цикл його оповідань „пронизаний глибокою ідеєю – мертвотного духу повітової Росії“, „надто пройняті анекдотизмом, надто епізодичні, випадкові“. Водночас, його „національна, органічна проза“ ще більше в сподіванні, ніж у здійсненні“.
Український літературознавець І. Качуровський писав, що С. Риндик, – „чи не єдиний гуморист з уенерівської еміграції, який продовжував свою літературну діяльність і після Другої світової війни“ і який „висміював те прагнення спрямувати течію нашого письменства в русло загальноосвітньої культури“ в своїх сатиричних віршах.
У більшості праць С. Риндика, як стверджував відомий український письменник Євген Маланюк, гармонійно поєднується лірика і сатирика, а його „жива й соковита“ народна мова, „вражає влучністю і майже математичною точністю вислову“.
Своє відношення до мови книжок, часописів, публічних виступів, загалом до ґвалтування української мови, а також до тих, хто не дотримувався правил правопису, неодноразово висловлював і С. Риндик, зокрема, у праці „Чистки в мові“ (Ню-Йорк, 1965) та в інших публікаціях і статтях на мовні теми. Він писав, що в „багатьох наших пресових публікаціях зустрічаємо слова і звороти, які цілком відбігають від норм нашої літературної мови, – і то в такій мірі, що дають картину повної неписьменности друкованого тексту“.
С. Риндик помер 27 вересня 1972 року у Чикаґо і похований на цвинтарі Елмвуд.
Анатолій Трембіцький, старший науковий співробітник, доцент катедри комерційного та трудового права Хмельницького інституту Міжреґіональної академії управління персоналом, Хмельницький.