21 травня 1888 року у Юстини та Василя Стасюків народився син, якого назвали Стефаном і охрестили в церкві Пресвятої Діви Марії села Торське. У парафіяльній книжці Том VII на сторінці 217 вписали ім’я новонародженого, імена тата і мами та хресних батьків Григорія Посконюка і Параскевію Земледух.
Згодом у Юстини та Василя народиться ще один син, якого назвуть Михайлом.
У Маганой Ситі, Пенсильвенії, біля перукарні Стефана Стасюка (зліва): Михайло Стасюк, н/о і його дружина, Стефан Стасюк.
Коли Стефкові виповниться 16 років, він і його молодший брат поїдуть до Америки. Це був рік 1904.
Майже 100 років пізніше я і моя сім’я іміґруємо до США і поселимося у Ню-Йорку. Одного разу, під час відвідин України дізнався від Василя Стасюка, який тоді мешкав у Заліщиках, що не подалік Ню-Йорку на Лонґ Айленді мешкає син його двоюрідного брата Мирослава, Брюс Стасюк (Bruce Staciuk).
Через якийсь час після повернення з України зателефонував йому і у нас відбулася коротка розмова. Розказав, що знаю його родину в Україні. Він був зацікавлений нашою розмовою і висловив бажання колись зустрітися. Минав час, ми мали ще кілька телефонних розмов.
Одного дня, повертаючись до Ню-Йорку з Монток, що в самому кінці Лонґ Айленду, не доїзджаючи до містечка, в якому мешкає Брюс, зателефонува йому і сказав, що через 10-15 хвилин буду проїзджати повз його містечко і запитав: Чи можемо зустрітися? Чи і він має на то час і можливість? Брюс подав мені точну адресу і я звернув з гайвею на бічні дороги і за кілька хвилин зупинився на підїздній доріжці до одноповерхового будинку Брюса, який розташований у затінку високих дерев і оточений розкішними квітниками.
У затишному дворику, в інвалідному кріслі, сидів сивоволосий, невисокого росту Брюс. Я знав, що у юнацькі роки стався випадок, під час якого він пошкодив хребет і з того часу змушений користуватися інвалідним кріслом. Брюс розпитував про село Торське, звідки походив його дідусь, про родину. Я бачив, що його цікавить минувшина його дідуся і Україна, якої він ніколи не бачив.
Минали роки. Ми більше не зустрічалися, зрідка мали телефонні розмови і електронне листування.
У березні цього року, всесвітня пандемія закрила нас на карантин. За цих обставин єдиним джерелом спілкування залишився інтернет і телефон. Вийнявши із шухляди телефонний записник, день за днем, телефонував друзям і знайомим з якими не розмовляв і не бачився багато часу. Дійшла черга до букви „S” – Стасюк Брюс. Набрав число його телефону. Цього разу ми мали довгу розмову. Я показав йому веб-сайт про Заліщики і ґалерею фото-архіву села Торське.
Брюс Стасюк і Стефан Стасюк у США (фото з років 1955-1957).
Коли Брюс оглянув веб-сторінку, то запитав чи може надіслати мені свої родинні фотографії. Звичайно, це мене зацікавило. Тепер в Ґалереї Торське є десяток фотографії родини Стасюків з Торського, колекція яких складається з двох частин: Стасюки в США і Стасюки в Україні. Ці фотографії ви можете бачити на веб-сайті. На жаль, багато з них не мають підписів, бо Брюс не пам’ятає імен тих чи інших людей, що є на фотографіях. Ми з великими зусиллями зробили підписи там, де це було можливо.
Днями Брюс надіслав мені невеличкий текст в англійській мові, розповідь про свого дідуся Стефана Стасюка. Прочитавши я подумав, що може це буде цікаво читачам газети, а члени родини Стасюків дізнаються дещо більше про свою далеку родину в США, більшість членів якої вже давно відійшли у вічність.
Текст перекладу зберігає стилістику і ориґінали фонетичного написання окремих українсько-американських діялектизмів.
* * *
„Дідді” [Дідусь]
Брюс Стасюк,
внук Стефана Стасюка
з села Торське
(Переклад: Василь Лопух)
Нам, дітям, було важко вимовляти українські слова. Тому ґрендфатер (grandfather) українською у нас виходило тільки як „Дідді”.
Дідді був джерелом нашої родини. Сидячи в кінці столу, він їв кашу, йоґурт та яблука в той час, як у нас були „кильбаса”, картопля та пироги „Бабчі”. Окрім того, на столі завжди був хрін.
Після обіду Дідді лягав спати, незважаючи не те, що на дворі ще було світло. Бабчя казала нам, дітям, що ми повинні бути тихими.
Наш Дідді приїхав з України. Тоді вона називалася “the Ukraine”, так ніби це частина чиєгось володіння. Так, це було.
Приблизно у 1904 році, запакувавши мішок з речами та харчами на дорогу, він подарував родині свої останні обійми. Дивлячись на маму, він сказав: „Прощавай”. Вони обоє знали, що це означає – „forever” (назавжди).
Він зачинив двері свого дому, за якими залишилися глиняна підлога, запах квашеної капусти, вишиті рушники та сільський реманент.
Спочатку їхав фірою до містечка, потім у вагоні поїзда до більшого міста. Так Дідді досить сміливо їхав від міста до міста, щоб врешті добратися до гамірного порту в місті Бременгафен, Німеччина. Він ніколи не бачив подібного в Тернополі, в якому іноді доводилося бути. Це місто схилилося до самого океану, через який доведеться добиратися до країни обіцянок.
Дідді заплатив за квиток темношкірому чоловікові з густою бородою, вклавши гроші у його широку долоню з товстими пальцями. Потім подав документи, які двічі проштампували і повернули йому, після чого він заховав їх у глибокій кишені. Тепер у його думках були тільки мрії про скарби, які чекали на нього за океаном.
Коли Дідді піднімався трапом на борт корабля, дерев’яні палі доку стогнали в ритм коливання хвиль. Із грудей корабля вирвася пронизливий гудок, металевий борт скрипнув, обтираючись до дерев’яних паль і похитуючись віддалявся від доку. Із могутніх грудей судна виривалися клуби пару. Судно набирало ходу. Дідді дивився туди де залишався його світ, його мова, друзі, його родина … поки за овидієм не зникла чорна смужка землі.
Прибувши до Америки, він направився туди, де на нього чекали у вугільних копальнях центральної Пенсильвенії, де не потрібно знати слова – тут потрібні тільки сильні, грубі м’язи, голодні м’язи.
Одного дня, коли Дідді пішов до копальні, опорні бруси розкололися і земля та порода обрушилися вниз і заповнили простір, де були робітники. Після вигуків і згасаючих стогонів їх поховала чорна темінь і тиша. Дідді лежав, притиснутий з усіх боків породою та опорними брусами. Він відчував жало гострого каміння, яке вп’ялося у його тіло, по обличчю текла кров. У цій суцільній темноті він навіть не міг побачити своєї руки.
Його руки і ноги шукали місця, але кремезному тілу Дідді було замало місця.
Він кричав – це все, що міг робити у цій ситуації. Лежав заживо закопаний. У голові годинами роїлися різні думки, але головна – чи вдастся вижити. Минав час, можливо засинав, а відкривши очі, нічого не бачив. Лежачи глибоко в землі, він болів своїм будинком, своїм селом. У подумках побачив свою маму і його охопив пронизливий смуток, коли в уяві побачив, як їй розповіли про її хлопчика, про його мрії, а тепер він лежить розчавленим в безповітряній могилі, затиснений землею у „маленькій кишені” підземелля, мало рухаючись і шукаючи черговий тонкий ковток життя.
Жага та голод мучили його, бо це тривало кілька днів. Він був занадто молодий, щоб зараз померти. А потім щось сталося. До нього долинув м’який звук, що надходив зверху, який щоразу ставав голоснішим. Потім ще більше дивних звуків. Це рятувальники пробиваються через скелю. Порожні трубки стукали і проштовхувалися через сланці, щоби надати в завалену копальну більше доступу повітря, щоб врятувати його від смертельної задухи. Дідді відчув, що його нутро просить води. Через якийсь час рятувальники дісталися до „малої кишені”, в якій був завалений Дідді, і вийняли його на поверхню.
Після цього випадку Дідді більше ніколи не заходив до чорного підземелля копальні. Якийсь час працював у фермера, потім відкрив свою перукарню і врешті, переїхавши до Ню-Йорку, поселившись у Бронксі, відкрив невеличку харчевню „Steve’s Diner”. …
Я сидів у його чорному „Chrysler” з його великими вовняними сидіннями і спостерігав за тим, як він рухає круглу дерев’яну ручку перемикання передач, коли його ноги працювали на педалях. Ми від’їхали від його харчевні, що називалася , „Steve’s Diner”, де підлога була вкрита тирсою, а в погребі були бочки з бродячою капустою, що перетворювалася на квашену капусту.
Коли Дідді згадував про Україну, то Тернопіль і Торське завжди були головними у його словах. Але вугільна пилюка копалень ніколи не залишала його м’якого голосу. Під загоєними ранами було видно сині „татуювання” з порошкоподібних шматочків антрациту, що залишалися на його плоті від ударів під час обвалу в копальні.
Я дивився на його рани, і мені теж хотілося слідів на моєму обличчі.
Його низькі і нахилені повіки надавали йому вигляду ескімоса, який пройшов через Берінґову протоку. Коли він сміявся, я побачив, як в його роті виблискують золоті зуби.
Ми повернули на Ґранд Конкурс, де була наша хата. Поліцайс Гаррі, що стояв на розі, вулиць помахав нам рукою.
Дідді був дуже важливим і авторитетним у нашій сім’ї і у моєму житті.
У 1972 році Стефан Стасюк відійшов у вічність. Після панахиди тіло Дідді піддали кремації. Згодом Бабча виконала останню волю Дідді, під час подорожі до України взяла із собою урну з прахом і розвіяла прах Стефана Стасюка над українською землею.
Ню-Йорк