Майже половина опитаних громадян України сказала, що домінування олігархів є найбільшою небезпекою для суспільства, а третина вважає, що необхідно націоналізувати власність олігархів, яку було отримано у незаконний спосіб. Такі результати соціологічного дослідження „Всеукраїнський омнібус“, проведеного дослідницькою компанією „Active Group“ у березні 2021 року.
Але олігархи, відчуваючи небезпеку наступу на них, ініційовану Президентом України Володимиром Зеленським, шукають лазівки, щоб зберегти свій вплив. Такою лазівкою може стати децентралізація.
Насправді децентралізація — це інструмент для зростання громад, а відтак, і реґіонів. Проведення децентралізації має відбуватися зі зростанням уваги держави до реґіональної політики. Децентралізація та адекватна реґіональна політика розвивають міста і села, надають людям наснаги та можливости для покращення свого добробуту тут, у своїй громаді, творять згуртованість держави та українського суспільства, що і є запорукою безпеки у мінливому світі напруженостей, ризиків та аґресії Росії.
Проте тільки за наявности сильної свідомої середньої кляси та розвиненого суспільства вона була б стимулюючим чинником для розвитку реґіонів і поліпшення умов ведення бізнесу. Але в умовах неофевдалізму вона несе зворотний ефект, оскільки посилює не громади, а переважно місцевих князьків-неофевдалів.
Ось так зростає небезпека так званого неофевдалізму, поширення олігархії на місцях.
У результаті, замість стимулювання бізнесу, децентралізація сприяє лише дезорганізації системи держуправління, економічному і політичному сепаратизмові. Ні народ, ні малий і середній бізнес досі не відчули плодів децентралізації, зате місцеві князьки отримали можливість казково збагачуватися за рахунок розпилу величезних грошей, що залишаються на місцях, і посилювати особисту владу. Альтернативи встановленню суворого антифевдального режиму в Україні практично немає.
Ключове твердження експертів, політологів, журналістів: в Україні зформувалася система неофевдалізму на районному рівні, і тому треба цю систему розвалити. У колишньому районі аґровиробник на 2-5 тисячах гектарів був впливовою людиною, вирішував усі питання з головним міліціонером, прокурором, суддею.
Після створення об’єднаних громад, їх виходу на прямі відносини з державним бюджетом, втрати більшістю районів повного набору державних органів і за обмеженого бюджету ситуація кардинально змінилася.
Так званий неофевдалізм — це не рівень районів, це рівень реґіону. Ризик неофевдалізму йде від обласного рівня, де відбувається концентрація капіталів і реальної влади олігархів. Коли хтось називає прізвища Коломойського, Ахметова, Пінчука, Жеваго, Вадатурського, всі розуміють, про які реґіони йде мова.
Якщо запровадити тотально партійні вибори в обласні ради, зміцніє ситуація для остаточного оформлення на цьому рівні февдалів, адже ці впливові реґіональні магнати проведуть туди своїх людей чи просто куплять партійні структури, які є ключовими суб’єктами виборів. Децентралізація — дуже інтелектуально складна реформа, яка потребує постійного нагляду, аби при впровадженні не відбувалися зміни, що можуть не просто зашкодити реформі, а й дискредитувати її. Є надія, що через досить потужну інерцію реформи її буде завершено з мінімально можливими в цих умовах втратами.
Децентралізована Україна показала себе досить стабільною демократичною системою, яка здатна оперативно реаґувати на такі несподівані і ґльобальні виклики, як пандемія коронавірусу, і робити це більш ефективно, ніж вертикаль виконавчої влади. Тому завершення реформи має враховувати цю перевагу ефективного місцевого самоврядування і не поховати її партійними бажаннями установити олігархічну вертикаль влади у реґіонах.
Роботи тут досить багато, і її слід виконати розумно та на системному рівні, аби зміна районного поділу не ввергла українське суспільство у новий виток хаосу.