Сотник Січових Стрільців Іван Андрух зробив здавалося неможливе. Співучасник створення Євгеном Коновальцем Української Військової Організації (УВО), відпоручник УВО для східніх земель України таки успішно добрався до Києва й в грудні 1920 року, в умовах жахливого кривавого комуністичного терору відгалужив УВО в Наддніпрянщині під назвою „Військова Організація Січових Стрільців“ (назва в 1921 році уточнилася як Українська Військова Організація), взявся за повстання. Довший час комуністична кадебістська пропаґанда те заперечувала. Лише сьогодні, коли добираємося до паперів ворога, бачимо дії сотника І. Андруха. Мова йде про Галузевий державний архів Служби безпеки України в Києві, зокрема справу 74760 у 17 томах.
Народився І. Андрух 25 березня 1896 року в селі Болестрашичі біля Перемишля первістком у родині Пелагії й Антіна Андрухів, охрещений у греко-католицькому обряді. У 1907-1914 роках навчався та закінчив відому Перемиську гімназію, учасник Пласту, „Січі“. З вибухом Першої світової війни зголосився до леґіону Українських Січових Стрільців, стійкість і мужність у боях пошановані медалею „За відвагу“, підвищенням військового звання. У перші дні вересня 1916 року, в боях за висоту Лисоня (неподалік містечка Бережани, на Тернопіллі), потрапив до полону російської армії.
Підхорунжий (звання за спогадами полковника Романа Сушка) І. Андрух із однодумцями підтримали клич Є. Коновальця та покинули місце ворожого утримання, вступили до Галицько-Буковинського куреня УСС. Підхорунжий УСС І.
Андрух був підвищений до чотаря і зарахований у I-ий полк піхоти, згодом підвищений до сотника й очільника сотні I-го куреня IV полку піхоти. Після розпуску німцями Січових Стрільців І. Андрух перейшов до Запорізького корпусу Збройних сил УНР та зарахований бранцем-сотником у II полк. Із відновленням Січових Стрільців в умовах діяльности Директорії УНР сотник І. Андрух повернувся до Є. Коновальця в терен постою – Біла Церква. За волю по-новому: проти обмосковленого на біло гетьмана Павла Скоропадського.
Воєнні будні внесли раптові зміни – І. Андрух познайомився з місцевою дівчиною Феодосією Довгич. Після здобуття Києва І. Андрух був призначений начальником Оперативного штабу корпусу. З 5 на 6 грудня 1919 року, вночі, І. Андрух із побратимами потрапив в польський полон і перебував в Луцьку. Весна 1920 року полковник Є. Коновалець добився, що частина поневолених старшин Січових Стрільців дочасно звільнена поляками з правом виїзду до Чехословаччини на рекрутування Української Галицької Армії (УГА). І. Андрух виїхав до Праги, де записався в університет здобувати вищу освіту.
Призначений відпоручником у наддніпрянську Україну на початку грудня 1920 року успішно здолав кордон і підпільно повернувся в Київ під псевдом „Авраменко“. Він побрався з нареченою Ф. Довгич, імовірно, взяв підпільно шлюб у київському соборі св. Софії.
У східних землях України І. Андрух до майбутнього повстання залучив із Трипілля, Холодного Яру лісові озброєні об’єднання українців, причому уповноваженим від УВО відрядив до Холодного Яру славного Грицька Чупринку.
І. Андрух зумів перенацілити бойові одиниці загарбника проти цього ж загарбника-московита, найперше 402-ий стрілецький („галицький“) полк в Умані, 2-гу Школу („галицьку“) червоних старшин у Києві.
Сотник Осип Думін доніс з Києва, через Прагу, до Москви на І. Андруха, дещо раніше Олександер Грудницький видав також недавніх спільників.
30 червня вночі ворог затримав І. Андруха. 28 серпня 1921 року його засудили на смерть з побратимами та посестрами, а наступного дня (ймовірно) українські самостійники полягли нескореними в підвалах Лук’янівської в’язниці в Києві з таємним захороненням в братській могилі Лук’янівського кладовища. Того ж 1921 року Ф. Довгич народила доньку Галину та записала під своїм дівочим прізвищем.
Посмертну згадку про сотника І. Андруха я довго шукав і недавно знайшов за листом Є. Коновальця. Це віденський часопис „Воля України“. Посмертну згадку уклала людина під скороченням „ІР“. Досвід мого багаторічного дослідження відразу підказав що це Іван Рудницький (ІР), згодом більше знаний як Кедрин, Іван Кедрин, який пов’язав багато років свого життя з часописом „Свобода“.
Тернопіль