Отже‚ всіх зареєстрованих кандидатів на президентський пост – 44. Незалежні експерти – якщо в Україні такі взагалі такі є – кажуть‚ що у цій абсурдній кількості слід вбачати лукаву політтехнологію: мовляв‚ на такому широкому тлі ледве відомих публіці прізвищ люди зупинять пильнішу увагу на найбільш упізнаваних.
Соціологічні висліди станом на 10 лютого: найбільшу підтримку від потенційних виборців має комічний артист Володимир Зеленський (21.9 відс.)‚ на другому місці – Юлія Тимошенко (19.2 відс.)‚ далі йдуть чинний Президент Петро Порошенко (14.8 відс.)‚ Юрій Бойко (10.4 відс.)‚ Анатолій Гриценко (8.4 відс.) і Олег Ляшко (6.5 відс.). Це‚ знову ж таки‚ – якщо повіримо‚ нібито в Україні можна покластися на політичну незаанґажованість соціологічних служб.
А швидше за все – не варто цього робити. Інакше доведеться думати‚ що українське суспільство вже зовсім сказилося‚ у такі складні часи готове віддати кермо держави в руки нехай і популярного‚ але ж невігласа. Та якби ж то тільки це. Інтуїтивний невіглас може зібрати довкола себе мудрих порадників‚ й вони вбережуть його від небезпечних відступів чи манівців.
Проте‚ В. Зеленський – невіглас за політичним світоглядом‚ в якому дотепер‚ – а людині вже ж 40 років – не знайшлося найменшого місця бодай для культурницького українства‚ вже не кажемо про глибоку і щиру проукраїнськість‚ без якої годі уявити претендента на ролю українського керманича.
Й дуже подібне до того‚ що саме ця‚ м’яко сказавши‚ недоукраїнськість‚ котра дуже легко може обернутися антиукраїнськістю‚ приваблює коментаторів у таких же недоукраїнських‚ і на межі з антиукраїнськістю‚ засобах масової інформації. Про олігархічні телеканали тут вже й мови ніякої нема. Але от пильніше читаймо „Українську правду“‚ колись засновану переконаним українським патріотом‚ безкомпромісно чесним і кришталево правдивим Георгієм Ґонґадзе. Сьогодні про „Українську правду“ все частіше чуємо: ні не українська‚ ні не правда. В останні роки світолядну лінію цього впливового видання визначає талановитий російськомовний публіцист Михайло Дубинянський‚ так тонко балянсуючи у своїх аналізах між критикою української держави як своєї і як чужої для нього‚ що далеко не кожен читач відчує у його позірно об’єктивістських публікаціях чужий дух.
Таким є й свіжий текст М. Дубинянського „Майбутнє належить їм“ („Українська правда“‚ 9 лютого)‚ в якому автор обґрунтувує першість В. Зеленського в соціологічних опитуваннях появою в українському соціюмі нового масового молодіжного прошарку‚ котрий нібито вносить в життя суспільства цілком нову якість‚ при цьому не успадковуючи нічого від старших поклінь.
Перекладаємо декілька речень з цієї „глибокої філософї на мілкому місці“:
„…Протистояння Кремлеві‚ декомунізація‚ українізація‚ автокефалія‚ демонтаж імперських символів‚ заборони російського інформаційного продукту – все це чиниться‚ за мовчазною загальною згодою‚ заради майбутнього. Але‚ захопившись успішною боротьбою з „совком“ і „русскім міром“‚ українські пасіонарії не помітили‚ як на зміну молоді прийшов середній віковий прошарок. Наша монополія на майбутнє виявилася підірваною. Нас відтісняє молоде покоління‚ породжене новою цифровою ерою. Вона має власні смаки і пріоритети. Ці нові господарі майбутнього не цікавляться томосом‚ проводять свій час в забороненій російській соціяльній мережі й обирають кандидата Зеленського…“.
А далі такий ось висновок: „Молодих українців надто часто розглядають як інструмент. Інструмент порахунків з імперським минулим. Інструмент нацбілдинґу. Інструмент просування тих чи інших цінностей. Але проблема полягає в тому‚ що самі молоді люди не хочуть бути інструментом: вони хочуть жити своїм власним життям. І всяка дія‚ покликана спрямувати українську молодь у правильному напрямку‚ породжує протидію“.
Під цією постмодерністською „логікою“ підпишеться найзапекліший кремлівський пропаґандист‚ добре розуміючи‚ як важливо‚ з погляду поновного поглинення України путінською Росією‚ розірвати ідейну і духовну єдність між різними поколіннями українців.
Ні‚ українську історію творить не та молодь‚ що „сидить в російських соціяльних мережах“‚ а та‚ що була злетілася з усієї України на Майдан‚ а потім пішла воювати за Україну в окупований путіністами Донбас.
М. Дубинянський і його однодумці даремне підносять В. Зеленського як „антисистемного“ кандидата – у той час‚ як система‚ тобто державна машина‚ ще не повною мірою позбулася радянських рудиментів і давно потребує радикального оновлення. Справді потребує. Але ж національна держава – це щось набагато більше‚ ніж система влади. Українське суспільство‚ як і кожне інше‚ – це також система невидимих‚ але кожної миті присутніх культурних і духовних зв’язків між поколіннями‚ система глибоко закорінених у психологію традицій і уявлень про добро і зло‚ про самий сенс людського життя.
Що може додати до цієї вищої системи буття В. Зеленський‚ якщо він мало що розуміє в нижчій‚ в системі державної влади? Якщо він – неук в історії і не відає‚ відколи почалося протистояння Москви з Києвом? Ось його жалюгідне рабське зверенення до Володимира Путіна на самому початку війни на Донбасі: „Шановний Володимире Володимировичу‚ не допустіть зі свого боку навіть натяку на збройний конфлікт‚ тому що Росія й Україна – братні народи. Ми одного кольору‚ в нас однакова кров‚ ми всі один одного розуміємо‚ незалежно від мови…“.
До речі‚ про мову. В недавньому (5 лютого) інтерв’ю для видання „Главком“ В. Зеленський на запитання‚ якою мовою він думає‚ відповів: „Вдома‚ у звичайному житті – російською“. Еге ж‚ дуже гарна перспектива – що за його президенства вся Україна „вдома‚ у звичайному житті“ заговорить російською.
Так‚ для В. Зеленського Москва – братня. Нещодавно‚ в січні цього року‚ українські журналісти-розстежувачі виявили‚ що телепрограма В. Зеленського „Квартал-95“ фінансується кількома російськими компаніями.
Нарешті‚ ледве чи можна спростувати залежність В. Зеленського‚ та й сам факт висунення його кандидатури‚ від олігарха Ігоря Коломойського‚ власника того самого телеканалу „1+1“‚ на якому має етер ця хвалена програма блазнів – „Квартал-95“. Хвалена‚ певна річ‚ далеко не всіма.
Відомий український письменник і художник Лесь Подерв’янський вважає‚ що програма В. Зеленського і український гумор – різні речі: „Це не наш гумор‚ це жарти для бидла. Йому покажи палець – і буде сміятися. Але в Зеленського – якихось 10 відс.‚ це означає‚ що 90 відс. – не бидло…“.
На щастя‚ так. Навіть якщо не 10‚ а 20 відс. – все одно нормальних‚ свідомих людей більше. На жаль‚ – в Україні все ще активно діють темні сили. Діють‚ звісно ж‚ під виглядом світлих. Вчасно не виявлені‚ вони здатні заподіяти багато зла.