НЮ-ЙОРК. – 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша Верховна Рада України окремою постановою ухвалила урочисто відзначити на державному рівні. Українська Вільна Академія Наук (УВАН) у США та її Інститут Шевченкознавства долучилися у плідній співпраці з Науковим Товариством ім. Шевченка в Америці і його Інститутом джерелознавства, Українським Науковим Інститутом Гарвардського Університету та Інститутом літератури ім. Тараса Шевченка Національної Академії Наук України (НАНУ) і її Центром дослідження життя і творчости П. Куліша до цих заходів науковою продукцією та організацією низки конференцій та семінарів.
В УВАН відбулися доповіді старшого наукового співробітника Інституту літератури ім. Т. Шевченка Олеся Федорука (17 березня) та завідувачки катедри теорії та практики перекладу з англійської мови Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка д-ра Лади Коломієць (5 травня).
Кожний письменник, зазначив О. Федорук у своїй доповіді „Куліш і цензура. Вступ до проблеми“, мав свої непрості взаємини з цензурою, а в П. Куліша вони були особливі з огляду на багатогранність його творчої особистости (письменник, критик, публіцист, перекладач, історик, видавець), а також ту виняткову ролю, яку він відігравав у суспільно-літературному процесі, і врешті – з огляду на засяжність його діяльности, яка простяглася поза кордони Російської імперії і поширилася також на Австро-Угорську імперію.
У письменника – плідного автора, видавця, а невдовзі і власника друкарні – виникли труднощі, які не лише гальмували, а й спотворювали його літературну працю. Про П. Куліша навіть пішов поголос, мовляв, цензурне відомство особливо небайдуже до його творів.
Втім, відзначив доповідач, немає підстав говорити про унікальність Кулішевого випадку стосунків письменника з цензурою. Кожний український або російський літератор більшою або меншою мірою зазнав у той час цензурного тиску. У 1850-их роках національна зорієнтованість Кулішевої творчости ще не мала для цензури такого значення, як у пізніші роки, коли українофільський рух почав набирати загрозливої для імперії сили. Емський указ 1876 року цілковито змінив ситуацію – репресії проти українського слова в Росії призвели до заборони і багатьох творів П. Куліша. Неможливість вільно висловлюватися в Російській імперії спонукала письменника друкуватися за кордоном – передусім в Австро-Угорщині, а також у Женеві – з допомогою Михайла Драгоманова.
Олег Федорук (четвертий зліва) з учасниками зустрічі. (Фото: Лариса Заник)
П. Куліш був перший із наддніпрянських письменників, який, наголосив О. Федорук, звернув свою увагу на галицьку Україну, щоб мати змогу друкувати нецензуровані твори, а водночас – щоб вплинути на суспільно-літературний процес краю і, створивши середовище однодумців, плекати нове українське письменство.
Про можливе зіткнення з цензурою, за тими джерелами, що дійшли до нашого часу, П. Куліш уперше висловився лише на початку 1846 року, і його побоювання стосувалося саме „Чорної ради“, уривку із третьої частини. „Один день из жизни запорожца Кирила Тура“ викликав чималі зауваження цензора, і лише винахідливість редактора й автора дозволили тоді обійти їх.
Відносно безтурботний у цензурному пляні початок літературної та наукової кар’єри П. Куліша завершився кирило-методіївським розгромом (1847), хоча Кулішеву причетність до Кирило-Методіївського Братства під час слідства, як це добре відомо, доведено не було. Доповідач наголосив, що письменникові інкримінували не участь у братстві, а те, що у своїх друкованих і рукописних текстах він „виражав надмірну любов до батькіщини, Малоросії, мав хибні поняття про її минулу начебто славу і піклувався про відновлення її літератури і народности“, „подавав історію малоросіян ледь не найзнаменитішою усіх історій, славу цього народу називав всесвітньою, цитував пісні українські, в яких висловлюється любов до вольності, натякаючи, що цей дух не охолов і досі в малоросіянах“.
Отож, з квітня 1847 року, всі свої твори письменник зобов’язаний був подавати на попередню експертизу III відділу, що суттєво ускладнювало їхній шлях до публікації. Відтоді він змушений був пристосовуватися до нових цензурних умов, які йому встановили персонально. Він крився з думками, шифрувався псевдонімами – „псевдонімність“ входить у його письменницьку натуру, і навіть потім, отримавши дозвіл друкуватися на загальних цензурних підставах, звичка ховатися зі своїм авторством збереглася, породивши велику кількість псевдонімів і криптонімів, якими він послугувався впродовж усього життя. Письменник вигадував різні способи, щоб долати цензурні бар’єри.
У доповіді д-ра Л. Коломієць „Взаємодія европейських та українських контекстів у перекладацькій шекспіріяні Пантелеймона Куліша“ йшлося про перекладацьку школу П. Куліша як складне явище романтизму в переплетенні українського та західньоевропейського контекстів: мовних, літературних, культурних. Перекладацька шекспіріяна П. Куліша розглядалася як цілісне явище романтизму і зокрема – крізь призму етики та естетики концепції перекладу, напрацьованої німецькими романтиками. Основні тези доповіді було проілюстровано матеріялом з тексту Кулішевого перекладу п’єси „Гамлет“ – останньої з 13 п’єс, які П. Куліш встиг перекласти. Цю Кулішеву працю проаналізувала доповідачка з погляду системи перекладацьких прийомів, націлених на втілення романтичного ідеалу перекладу.
П. Куліш – це перший український професіонал у справі віршованого перекладу, відзначила Л. Коломієць. Більшість своїх перекладів він здійснював безпосередньо з мови ориґіналу, ставлячись принципово неґативно до використання підрядника. Водночас, у поетичних перекладах він вбачав найкращу пробу рідної мови щодо її ковкості, мальовничости й гармонії, поєднуючи у своїх поглядах на перекладацьку професійність вимогу точности перекладу з вимогою його органічности.
П. Куліш-перекладач ретельно вивчав культурно-історичний контекст першотворів та їх переклади доступними йому мовами, особливо російські, польські й німецькі переклади. На думку доповідачки, у нього прослідковується реальна, а не лише задеклярована, увага до віршової форми першотвору як до його істотної поетичної цінности, невіддільної від смислового наповнення; в пріоритетності об’єктивної вірности ориґіналові над суб’єктивною перекладацькою інтерпретацією. Разом з тим, наснажена німецькою романтичною традицією перекладацька стратегія П. Куліша, не схильного до пропусків та домислювань, має на собі виразний відбиток його яскравої поетичної індивідуальности, що її чи не першим помітив у Кулішевих перекладах Іван Франко, який слушно підносить перекладацьку діяльність П. Куліша до рівня культурницького місіонерства.
Кулішеву шекспіріяну варто розглядати як типово романтичний героїчний акт, наголосила Л. Коломієць, у якому втілювались романтична естетика та романтична перекладацька етика. Так, романтичний естетичний принцип поетичного відчування – фігуративність мовлення, непряме називання предметів, дій, явищ і станів – виразно прочитується у Кулішевому перекладі „Гамлета“, який є одним з його найбільш вдалих перекладів.
В Кулішевих перекладах з Віліяма Шекспіра, на думку доповідачки, втілюється добре організована система перекладацьких прийомів, що відповідає усім основним, взаємопов’язаним критеріям романтичної концепції перекладу.
Відтак мова Куліша-перекладача – цілком у романтичному дусі – унікально-неповторна (штучна „староруська“, чи, за П. Кулішем, „старомодна“ мова). Водночас вона – цілком у Шекспіровому дусі – внутрішньо драматична („зіткнення“ й взаємопроникнення контрастних мовностильових плянів). У ній щільно переплелися між собою русизми, старорусизми, староукраїнізми, польонізми, біблеїзми, церковнослов’янізми, діялектизми, льокалізми та колоквіялізми. Поряд із очуженням мови перекладу за допомогою архаїчних та льокальних мовних елементів П. Куліш вдається до її онаціональнення, яке має такі напрямки: етнографічний, суспільно-політичний, соціяльно-економічний.
Чимало наукових розвідок, зазначила Л. Коломієць, написано про застосування П. Кулішем у своїх перекладах стилізованої староукраїнської мови. В основному, увага зверталась на її якісно-кількісний склад, а відтак дискутувалась і піддавалась сумніву її літературна доцільність. Доповідачка вважає, що в цьому питанні історико-літературознавчий аспект досліджень необхідно доповнити перекладознавчим аспектом, – лише так можливо осмислити цей феномен.
З перекладів П. Куліша, підсумувала д-р Л. Коломієць, доволі очевидно окреслюється його місце як ґенератора засад майбутніх українських перекладацьких шкіл, зокрема із Кулішевої шекспіріяни закономірно виводиться і етнографізм Миколи Лукаша, і формалізм Ігоря Костецького, і неоромантизм Василя Барки. Також безсумнівним є вплив П. Куліша на шекспіріяну Тодося Осьмачки та Леоніда Гребінки.