Російське інформаційне аґентство „Новості“ повідомило‚ що популярний в Москві артист Олексій Панін вирішив назавжди покинути рідну країну й еміґрувати до США. В мережі „Instagram“ він вмістив фотографію свого закордонного пашпорта‚ вже з американською візою‚ і в підписі зазначив‚ що „квиток на літак – в один бік“. І закінчив відомими словами Михайла Лермонтова: „Прощай‚ немита Росіє!“.
З України теж їдуть люди‚ але при цьому не кажуть їй „прощай“. Їдуть так само‚ як і 100 років тому – на заробітки‚ бо жити треба вже‚ дітей годувати і вчити треба вже‚ і ні в кого нема часу залишатися вдома‚ де чекає тяжка‚ бо потребує об’єднаних зусиль‚ і марна‚ бо об’єднані зусилля завжди є для українців великою проблемою‚ боротьба з узурпаторами української економіки.
Це наша національна особливість – давати собі раду в житті поодинці.
Росіяни – мова тут передусім про освічені‚ висококультурні‚ шляхетні особистості – покидають Росію з інших причин. Властиво – з однієї‚ завжди тієї самої причини. Дуже важливо знати і розуміти її. Бо одна річ‚ коли людина шукає по світі кращого заробітку чи професійної самореалізації‚ а цілком інша – їхати геть‚ коли серце не приймає довколишньої дійсности‚ а розум каже‚ що цю дійсність змінити неможливо.
Саме з цієї подвійної спонуки‚ голосу серця і розуму‚ колись‚ у ХVI ст.‚ повстав проти кривавого самодержця Івана Ґрозного тодішній полководець і герой Лівонської війни Андрій Курбський‚ назавжди обравши еміґрацію. З дальшого листування цих двох непоступливих опонентів видно‚ що вже тоді князь Андрій передбачав‚ які біди і катастрофи несе для Росії самодержавство.
Відтоді вся російська історія густо просякнута кров’ю. Царі вбивали‚ царів убивали‚ час від часу люто і безрезультатно бунтувалися народні маси. Але закладена в основі державного устрою несправедливість знайшла спосіб зберігати себе: імперія обрала грубу‚ найгрубшу силу‚ а не правду.
А тепер подумаймо над дивом‚ що сталося після того‚ як більшовики повалили самодержавство. Навіть не після‚ а таки відразу‚ в той самий момент: повалили‚ щоб тут же відновити в іншій зовнішності‚ сутнісно ще страшнішій‚ аніж царська. Ріки невинної крови‚ голодомори‚ репресії проти найкращих людей. Яким промовистим символом позначений цей прихід сатанічного комуністичного царства „свободи‚ рівности і братерства“: у 1922 році більшовицька влада за вказівкою Леніна силоміць спорядила два кораблі з найвизначнішими тодішніми російськими інтелектуалами. Тобто та сама імперія‚ тільки ще гірша‚ бо вже без Миколи Бердяєва‚ Пітирима Сорокіна‚ Федора Степуна‚ Миколи Лоського‚ Івана Ільїна‚ Бориса Вишеславцева‚ Семена Франка і ще майже 200 вчених‚ жива присутність яких в Росії могла б великою мірою посприяти її демократичному розвиткові. Ні‚ демократичний розвиток був в принципі виключений.
З сьогоднішньої путінської Росії силою вже не висилають кораблями нельояльних до кремлівського режиму людей. Просто вони хочуть залишитися людьми‚ тому їдуть самі. Михайло Епштейн‚ один з найцікавших мислителів нашого часу (до речі‚ рішуче засудив російське загарбання українського Криму) переїхав до США‚ талановитий літературознавець і журналіст Андрій Мальґін – до Італії‚ віднедавна в Америці живе і працює блискучий російський політолог Андрій Піонтковський‚ Борис Акунін‚ один з найпопулярніших російських письменників‚ мешкає в Парижі.
Певна річ‚ десятки і сотні росіян їдуть в пошуках заможнішого життя. Наприклад‚ до Ізраїля еміґрувало понад 200 тис. учених – і зауважмо – не лише з економічних міркувань. 40 відс. професорів‚ що залишили Росію‚ назвали спонукальною причиною саме політичну ситуацію в країні.
В чому ж полягає неприйнятність російської політичної ситуації для нормальної російської людини? Ось що говорить про це Б. Акунін:
„…Ніяка влада і ніякі реформи в Росії ніколи не зазіхали на основу державного ладу. Вона не змінюється з другої половини XV ст. І з моєї точки зору причина того, що в Росії не працює демократія, історично виникає саме в той час… Коли Іван III, об’єднувач Руси, створював країну, йому не було в кого вчитися. Він добре знав, як влаштована Чінґізитська держава. І він відтворив її основні параметри. Це дуже сильна модель державна. Інша справа, що зараз в третьому тисячолітті вона стала неймовірно архаїчною. Ця система забезпечує високу ступінь міцности, але гальмує розвиток. … Хто б не прийшов після Путіна‚ через п’ять чи через 10 років почне відновлювати ординську модель. Російська держава повинна вийти з ординської матриці. Що таке ця матриця? Це чотири несучі колони. Найперша і головна – гранично жорсткий централізм управління. Орда управляється з ханської юрти і ніяк інакше. Всі рішення в Росії, як би вона не називалася, завжди приймалися тільки в столиці. У такій величезній різноманітної країні це історично працювало добре, зараз працює дуже погано. Друге правило ординської держави – це постать великого хана, як би він не називався – цар, генеральний секретар, президент – вона священна, вона стоїть вище критики. Третє – ординська модель в принципі не може бути правовою, тому що воля великого хана завжди вища‚ ніж будь-який закон. Четвертий обов’язковий пункт – це система, при якій всі мешканці перебувають на службі у держави. Не держава обслуговує людей, а люди обслуговують державу. Історично кожен раз, коли відбувалася якась реформа, якась революція, і влада починала робити замах на ось ці чотири підвалини‚ все починало розсипатися, і доводилося відновлювати знову цю саму піраміду. Це сталося на наших очах.
Ці чотири принципи зберігаються вже понад 500 років. Якщо щось порушувалося, держава починала розвалюватися. В останні 100 років це сталося спочатку в 1917 році, це привело до абсолютно жорсткої ординської структури, яку створив Сталін. Вона розвалилася. І зараз бачимо, як Путін і його оточення створюють те ж саме. За всіма прикметами. Треба сказати, що історично ця структура досить ефективна‚ вона добре працює під час важких випробувань, під час війни завдяки дуже високій своїй мобілізаційній здатності. Але за часів миру вона працює дуже погано. Тому що розвиток взагалі країни, суспільства, головним чином досягається за рахунок приватної ініціятиви людей, які, не боячись нічого, починають поліпшувати своє власне життя, стають багатшими, придумують якісь речі. Через це вся країна стає багатшою…“.
500 років – і жодних змін. Оце вже направду – за Федором Тютчевом: „Розумом Росію не збагнути..“. На наших очах коло замкнулося: Росія Івана Ґрозного і Росія Володимира Путіна зіллялися в тих чотирьох „стовпах“ російського імперіялізму‚ про які говорить Б. Акунін. Навіть в арґументах на виправдання вічности тих „стовпів“ листи Івана Ґрозного збігаються з недавньою статтею ідейного кремлівського стратега Владислава Суркова. В ній – все‚ мов на долоні. Царі – й ті дбали про зв’язки зі світом‚ з Европою‚ Сталін – і той мусив забивати баки „найдемократичнішим радянським ладом“. В. Путінові усіх цих декорацій вже не потрібно. Всякі евфемізми вже позаду. Стаття так і називається – „Довга держава Путіна“. Іншими словами – вічна.
Зміст статті – не розмисел‚ а вердикт: держава В. Путіна – це, мовляв, абсолютно нове явище у світі‚ вона буде існувати довго‚ бо за нею – відповідна народна відданість. Перевага держави В. Путіна перед іншими полягає в тому‚ що вона чує і розуміє свій народ‚ а народ‚ у свою чергу‚ в усьому покладається на першу особу держави‚ тобто В. Путіна‚ і в усьому вірить йому.
Так‚ російському народові сурковська бестія залишила тільки цю одну функцію – сліпо вірити. Решта не його діло.
Хто ж хоче не лише вірити‚ але й розуміти‚ змушений еміґрувати з Росії.