Це вже світова традиція – оцінювати працю нового президента чи прем’єра за перші 100 днів перебування на високій посаді. Наразі не минуло й двох місяців від 20 травня, дня інавґурації Президента України Володимира Зеленського, тому зарано хвалити чи критикувати його. Єдине, що вже можна зробити, то це щиро поспівчувати йому: не за свій плуг взявся, ніколи не міряв ні ногами, ні серцем того поля, що тепер лежить перед ним, очікуючи на глибоку і рівну борозну та на добірне, без полови, насіння. Це щось зовсім, зовсім інше, ніж та комедійна атмосфера, котрою він дотепер жив. Дуже можлива разюча і болюча – і для нього, і для всієї української держави – зміна жанру на діяметрально протилежний.
Реальна ситуація нагадує мінне поле: крок вліво чи крок вправо – і під ногами вибухне. Українське суспільство поляризоване ще, може, в більшій мірі, ніж це було наприкінці 2013 року, в переддень Революції Гідности. Ідейно-політична і моральна єдність тих майже 75 відс., що віддали свої голоси за гумориста-шовмена, – вельми ілюзорна. Третина з них, в найкращому разі, чверть – це ворожий Україні прошарок, що не перестає і, мабуть, ніколи не перестане сподіватися на повернення під руку Москви. Він сприймає В. Зеленського як „свого“ і чекає від нього відповідних кроків. Ця група має і неформальних, і публічних діячів з по-вовчому витонченим нюхом на найменшу можливість шкодити українським національним інтересам.
Інші 50 відс. з його виборців становлять в’язку, невиразну масу, котра справедливо вимагає зміни корумпованої державної системи і „нових облич“ у політиці, але не здає собі справи з того, яким цілям має бути підпорядкована та новизна. Існування такої інертної, недалекоглядної маси, завжди задоволеної з себе, але ніколи – з нею ж обраної влади, – то прямий докір українській політичній еліті, котра за всі 28 незалежних років не спромоглася прояснити і поглибити світогляд пересічного українця. Бо їй самій цього бракувало, і державотворення постійно витіснялося на марґінес суспільного життя брутальним, грошолюбним політиканством.
Третя частина електорату, підтримуючи у виборах Петра Порошенка, теж прагнула давно назрілих позитивних змін, ефективних і відчутних кожним громадянином реформ, економічного поступу, подолання бідности і нецивілізованого соціяльного розшарування. Проте, ця категорія виборців свідомо і обґрунтовано визнавала незаперечні здобутки попередньої влади, і найголовніший з них – проевропейський курс розвитку України, з одночасним багатогранним і незворотнім відродженням української нації.
Отже, крайні крила сьогоднішнього суспільно-політичного спектру – несполучні, і тяжко передбачити, як цей „птах“ може злетіти. Президент В. Зеленський опинився поміж несумісними крайнощами, боячись ступити туди чи сюди. Саме тому йому конче були потрібні негайні позачергові вибори до Верховної Ради, саме тому він у власному інтересі застосував відвертий тиск на Конституційний суд, аби той підтвердив законність указу про розпуск парляменту. І цей суд, давно вже заплямований багатьма незаконними рішеннями, пішов на руку В. Зеленському, бо й судді розділені, і частина їх тихцем чекає на повернення у „добрі старі часи“. Отож позачергові парляментські вибори – 21 липня.
Логіку президента можна зрозуміти. Чим швидше відбудутся ці вибори, тим більше шансів, що президентська партія „Слуга народу“ збереже за собою наймасовішу підтримку, зформує найчисленнішу і найвпливовішу депутатську фракцію, а може – й однопартійну більшість, а відтак, вже не озираючись ні на кого, буде втілювати в життя свою програму. Покищо – мусить озиратися: схилиться перед Володимиром Путіном, розгніваються і вибухнуть проукраїнські захід та центр, не зречеться курсу в НАТО і Европейський Союз – стане дуже нелюбим для проросійської частини населення і „п’ятої колони“.
Проблема у тому, що ніхто досі нічого не знає про програму „Слуги народу“, і чи взагалі вона є. Принаймні якась цілісна, чітка, одновекторна. Обставини змушують В. Зеленського роздвоюватися. В Парижі Президент України мужньо заперечив французькому Президентові Емануелеві Макронові, який війну на Донбасі назвав „внутрішнім конфліктом“. Ні, ствердив В. Зеленський, це – аґресія Росія проти незалежної української держави. Далі, в розмові з Канцлером Німеччини Анґелою Меркель, В. Зеленський засвідчив незворотність курсу України на членство в НАТО та Европейському Союзі.
Але коли поїхав на Донбас, то там заговорив, що питання НАТО та ЕС будуть вирішуватися на всеукраїнському референдумі. І це вже хибна, небезпечна своїм роздвоєнням позиція.
Та найбільша біда нишішнього періоду полягає в тому, що поки В. Зеленський та його команда не мають змоги відверто висловити свою державно-політичну стратегію, в українській політиці шалено активізується кремлівська аґентура, а в Україну повертаються колишні прислужники Віктора Януковича, котрі у дні революції втекли з України, рятуючись від праведного гніву повсталого народу.
Наприклад, повернувся Андрій Портнов, керівник адміністрації В. Януковича, і вже закидає суди позовами проти П. Порошенка. Недореформована українська Феміда випустила з-під арешту Олександра Єфремова, величезною мірою винного за розпалювання антиукраїнського сепаратизму на Донбасі і за самий початок війни проти України. Тепер він кандидує від відверто протиукраїнської партії – від Опозиційної плятформи „За життя“.
Повернувся до Києва шахрай-бізнсмен Олександер Онищенко, що дотепер переховувався в Лондоні від українського правосуддя.
Повернулася затята „реґіоналка“ і україножерка Олена Бондаренко, і теж кандидує до Верховної Ради від промосковського кодла.
Поподнімали голови й ті, що за каденції П. Порошенка старанно ховали своє антиукраїнське нутро. На П. Порошенка лягає тяжка провина політичного чи бізнесового угодовства з цим набродом: нині він швидко нахабніє, бо не був справедливо і завчасу покараний.
Й от відповідні „новини“: в декомунізованому за П. Порошенка Харкові міська влада повернула ім’я Маршала Жукова проспектові, що віднедавна вже називався іменем відомого правозахисника генерала Петра Григоренка. Хоч уже в багатьох історичних текстах чорним по білому написано про бездарного і жорстокого „полководця“ Жукова, з вини котрого загинули сотні тисяч вояків.
Київський окружний суд повернув радянські назви: знов Московський проспект – замість Проспекту Степана Бандери, знов Проспект генерала Ватутіна – замість проспекту Романа Шухевича.
Велика група народних депутатів-україноненависників, на чолі з Євгеном Мураєвом, Нестором Шуфричем і Вадимом Новинським звернулися до Конституційного суду з вимогу скасувати недавно ухвалений закон про українську мову і її державність.
Починається переслідування, абсолютно безпідставні обшуки у мешканнях найактивніших в часи Майдану громадських активістів, волонтерів.
Тяжко сказати, хто тут кого заохочує до ревізії дотеперішної державної політики – Президент В. Зеленський – „пяту колону“ чи вона його, бо останні його кроки вже також дозволять бачити недобру тенденцію. Скажімо, без жодних обґрунтувань він скасував понад 120 указів попереднього президента.
Або ще таке явне задкування в антиукраїнське минуле: В. Зеленський запевнив, що скасує рішення Ради національної безпеки і оборони про заборону російських соціяльних мереж в українському сеґменті інтернету. Хоч добре відомо, що ті мережі були і є слухняним знаряддям кремлівської пропаґанди.
Занепокоєння викликає і хибний спосіб добору людей на відповідальні державні пости. Точнісінько так, як це робив П. Порошенко, В. Зеленський обставляє себе друзями, друзями своїх друзів – за принципом особистої відданости. А тим часом Україна чекає діячів, відданих їй, передусім їй.
Триває невпинне, з застосуванням фальшивої, політично заанґажованої соціології, маніпулювання громадською думкою, свідомістю тієї більшости суспільства, яка не розуміє, що насправді відбувається. На олігархічних телеканалах „112-ua“, „News One“, „ZiK“, „Україна“, „1+1“ десятки гидких відступників на чолі з Віктором Медведчуком вже потирають руки в надії на близький реванш.
Чи він можливий? Хочеться вірити, що ні. Все ж капітулянтів в Україні менше, ніж патріотичних громадян. Але, на жаль, є реальна загроза, що ця капітулянтська меншість може, в зумисне створюваній атмосфері хаосу, стати депутатською більшістю у Верховній Раді. Тоді треба чекати великої біди і бути готовими до належного опору. Українці, слава Богу, здатні на опір.