Газета 22 січня 2003 року на прохання К. Ястреба надрукувала інтерв’ю „Костянтин Ястреб не погоджується з Володимиром Сокоренком“, у якому К. Ястреб звинуватив В. Сокоренка у брехні, інтриґанстві, амбіційности. Він розповів про свій намір звільнити В. Сокоренка з його посади, але „спрацювала одвічна українська жалісливість і його відпустили з миром. Згодом ця доброта обійшлася нам дуже дорого, особливо мені, бо проти мене і моєї сім’ї було сплетено цілу мережу з пліток, чуток, необґрунтованих, безпідставних звинувачень. Немало повправлялися щодо цього місцеві друковані видання, не вникаючи глибоко у суть справи. Врешті-решт через суд я відкинув усі наклепи і одна з газет опублікувала спростування і вибачилась переді мною“.
Після такої заяви, знаючи В. Сокоренка як активного реформатора економіки области, я попросив його сина Олександра (В. Сокоренко вже передчасно помер) прислати мені книжку і отримав вістку‚ що книжка вислана. Я ніколи її не отримав і лише цього року, відвідавши Черкаси, дістав і прочитав книжку В. Сокоренка.
З часом багато подій минулого набувають іншого значення, стають зрозумілішими. І я зрозумів, що у ті часи йшлося про зіткнення представників двох систем – заскорузлої номенклятури минулого і особи, яка вже відчула потребу змін, але ще не була внутрішньо готова до революційних дій, ще вірила, що можна будувати „соціялізм з людським обличчям“. Так віра була поширеною у кінцеві роки СРСР.
Спершу про К. Ястреба. До відновлення незалежности України він був у номенклятурі Комуністичної партії і посідав в області керівні посади. 1991 року став головою обласної ради на її надзвичайній сесії після заборони Компартії, а тому на догоду цьому кандидатові депутати-комуністи не утворювали лічильної комісії і фактично не голосували. 26 вересня 1991 року почалось пікетування обласної ради з вимогою відставки К. Ястреба та усунення з керівних посад колишніх функціонерів Комуністичної партії. Але опозиція не мала достатньої сили і він залишився на керівній посаді.
20 березня 1992 року його призначили представником президента України в Черкаській області. Президент Л. Кравчук сам походив з тієї ж Компартії. К. Ястреб відразу ж узяв курс на збереження старої структури і радянського режиму управління. Але громада воліла змін. Три підприємства – молокозавод, м’ясокомбінат, автопарк – утворили Союз підтримки реформ і 23 січня 1993 року звернулися з відкритим листом до президента України і обласної ради з вимогою відставки К. Ястреба, який протистояв реформам, зневажав інтереси трудових колективів, громадських організацій, всього населення области. Ці три підприємства могли безпосередньо виходити на ринок збуту, а тому намагалися вийти з обмежень радянського зразка. К. Ястреб розпочав запекле переслідування цих підприємств. Їм заборонили постачання сировини, продаж квитків на черкаські автобуси. Свою посаду К. Ястреб використовував також для поліпшення добробуту власної родини.
У протистояння включилася преса, яка оприлюднила ряд викривальних статтей проти К. Ястреба. На сесії обласної ради 5 лютого 1993 року проти нього виступив його заступник В. Сокоренко і К. Ястреб вивів його з складу адміністрації.
На початок 1994 року остаточно склалася опозиція проти так званої партії влади – К. Ястреба і його команди. Молокозавод, м’ясокомбінат і автопарк утворили страйковий комітет. В. Сокоренко очолив Черкаський реґіональний союз незалежних підприємців. К. Ястреб 12 січня 1994 року поїхав до Києва і намагався потрапити до Л. Кравчука, але президент його не прийняв і невдовзі звільнив з посади.
Зрозуміло, що книжка спогадів В. Сокоренка була вкрай невигідною для К. Ястреба й він попросив слова у газеті „Антена“. До того слова газета додала таку примітку: „Ми не візьмемо на себе сміливість встрявати у полеміку двох знаних в області осіб, нехай висновок зроблять самі читачі, зазначимо лише, що, з огляду на нинішній офіційний статус В. Сокоренка, доволі сумнівним виглядає ось таке його твердження: „Для мене твори Карла Маркса і сьогодні є настільною книгою”.
На мою думку, розходження позицій В. Сокоренка та К. Ястреба полягало саме у тому, що перший вважав К. Маркса видатним економістом-аналітиком, а другий його книгу „Капітал“ взагалі не читав. В. Сокоренко теж зростав і вчився у комуністичні часи, тому лише інтуїтивно відчував переваги ринкової економіки, але це передчуття заохотило його до підтримки тих підприємств, які могли працювати у незалежній державі і не коритися наказам централізованої прокомуністичної влади. Також він не міг змиритися з появою когорти хапуг, які прагнули якомога швидше збагатитися у нових тимчасових умовах. У книзі він писав: „До керівництва на місцях приходили посередності або талановиті шахраї, які чекали саме такого, відповідного для своїх намірів, періоду, чорні справи яких падали тінню на державні органи влади“.
Варто навести кілька цитат з книги В. Сокоренка:
„Особисті позиції стали домінуючими, а суспільство вторинним в свідомості окремих, але дуже високих посадовців. І це спочатку стало нормою життя для них, а потім розповсюдилося й на суспільство. І якщо сьогодні Україна розкрадається з усіх боків – і знизу, й згори – то це, не в останю чергу, тому що в основу нашого державотворення не покладено найважливіше – обов’язковість у дотриманні норм суспільної моралі. Для всіх“.
„Дехто говорить: „Зате ми маємо, нарешті, незалежну пресу. І це – успіх“. Це ілюзія. Неозброєним оком видно, говорячи сьогоднішнім сленґом, „хто під ким ходить“. І замовлення яких кланів, в тому числі й політичних, „озвучуються“ на сторінках тих чи інших, в першу чергу, республіканських ЗМІ“.
„Досить швидко я зрозумів, що добросердечні людські стосунки для деяких працівників апарату – це як камуфляжна форма, яку вдягають при потребі. На людях. Насправді ж, у цьому ієрархічному середовищі йшла жорстка конкурентна боротьба за „місце під сонцем“.
Вочевидь, книжка В. Сокоренка має відчутний просвітницький вплив на тих українців, котрі хочуть жити у новій Україні.