2 вересня світ відзначив річницю закінчення Другої світової війни, яку розпочали у вересні 1939 року нападом на Польщу Німеччина і СРСР, Гітлер і Сталін. Не знаю, чи вийшли на демонстрації з цього приводу українські ветерани-переможці з копією прапора перемоги, ориґінал якого назавжди загубили у травневій метушні 1945 року. Ветеранів усе меншає, але усе ще живі радянські вигадки про ту війну, створені у Москві.
Одна з вигадок – розгром численного німецького війська біля Корсуня, так звана Корсунь-Шевченківська битва. У книжці „Черкащина в період Великої вітчизняної війни“ є такі рядки: „Взимку 1944 року на землі Шевченка була здійснена одна з блискучих операцій Великої вітчизняної війни – оточення і знищення крупного угруповання німецько-фашистських військ – Корсунь-Шеченківська битва“. Війська, треба сказати, були не фашистськими, а нацистськими, але це вже інша тема.
Сучасна Вікіпедія пише більш стримано: „В ніч з 16 на 17 лютого 1944 року німецькі війська під прикриттям хуртовини рушили в напрямку Лисянки, яка нещодавно була зайнята німецькими військами, що намагались розірвати кільце оточення. (…) Німецькі частини, які йшли на прорив, ухиляючись від радянського вогню, вийшли східніше Лисянки, на південь від позицій дебльокуючих сил, до річки Гнилий Тікич, де не було ні мостів, ні захопленого пляцдарму. З великими труднощами німці спорудили переправу. (…) З близько 45 тис. німецьких вояків, що почали прорив з „котла“, 36,262 успішно пробилися до своїх. Але всю важку зброю і спорядження було знищено чи залишено. Частини прикриття, успішно виконавши завдання, досягли позицій 3-го танкового корпусу в ніч на 17 лютого 1944 року“.
Отже, перемога Червоної армії не була блискучою, німецьке військо вийшло з оточення, рятуючи людей, хоча й залишило техніку.
Я прочитав книгу німецького історика Гельмута Фоґеля „Kesselschlacht bei Tscherkassy“, який доскіпливо, день за днем, описує події тієї зими на Черкащині. Генерал-лейтенант Франц Маттенклотт, командир армійского корпусу, отримав завдання зібрати й полічити усіх, хто вийшов з оточення. Виявилося, що з прориву вийшли цілими 27‚703 німецьких солдати і 1‚063 „добровольці“. Було 7‚496 поранених. До прориву літаками був вивезений 4‚161 поранений чи хворий. Отже, з оточення було врятовано 40‚423 особи. Оскільки численність військ, які 28 січня були оточені, оцінюється приблизно в 59 тис. осіб, близько 19 тис. з них, мабуть, були убиті або полонені.
Вікіпедія стверджує, що було знищено 41‚200 і взято в полон понад 15 тис. солдатів і офіцерів Вермахту. Загинуло і отримало поранення понад 80 тис. радянських військовослужбовців, переважно українців.
Відомий історик Борис Соколов пише: „З „котла“ вийшли 35 тис., 5,000 загинуло або потрапило в полон при прориві. В оточенні було 54 тис. осіб. Радянські війська захопили 11 тис. полонених. Німці в ході контрударів захопили 7,000 полонених. Втрати радянських військ становили близько 81.2 тис. убитими і пропалими безвісти, близько 120.6 тис. пораненими. Зведення Радінформбюра про 80 тис. оточених, з яких 55 тис. були убиті, а 18 тис. – полонені, не відповідають дійсності“.
Повернуся до книги Г. Фоґеля. У ній так докладно описано події у селах і містах Черкащини, що книгу варто перекласти для місцевих краєзнавців. Але я зупинюся лише на окремих тезах, які справили на мене враження.
8 лютого 1944 року до Корсуня прибули радянські парляментарі з пропозицію припинити опір й здатися у полон. Полковник Ганс Фибіґ, командир німецького 258-го піхотного полку, зателефонував до свого командування. Йому відповів Йоганес Сапаушке, начальник штабу 42-го армійського корпусу. Г. Фибіґ доповів, що радянський легковий автомобіль з великим білим прапором під звуки сурми прибув до 258-го піхотного полку. Після переговорів Й. Сапаушке запитав у радянського генерала, чи не бажає він скуштувати французького коньяку. Генерал Михайло Савельєв погодився. Й. Сапаушке запропонував генералові виголосити тост. Вони випили і М. Савельєв запитав, чи не можна ще раз налити. Знову випили, потиснули один одному руки і парляментарі поїхали.
Німці почувалися упевнено. Між 1 липня і 30 вересня 1943 року втрати Червоної армії сягали близько 3 млн. осіб, а Вермахт втратив за цей же період 530 тис. осіб.
У книзі є чимало прикладів далеко не ворожого ставлення міцевого населення та й радянських вояків. До німців перейшов лейтенант з протитанкового батальйону 359-ої стрілецької дивізії Червоної армії, щоб повідомити, що у селі Тинівці зібрано 70 танків і 25 або 26 лютого почнеться наступ на село Виноград.
Унтер-офіцер Мейзер зупинився на ніч у хаті, літній господар якої розповів, що Червона армія готує оточення і показав на мапі Мейзера розташування військ.
В обороні Вільшани стояв естонський батальйон „Нарва“, бійці якого були вкрай виснажені боями і їм наказали покинути село. Варто зауважити, що у складі оточеного війська були більше тисячі так званих „добровільних помічників“ з окупованих територій.
У жорстоких боях німецьке військо часто перемагало ще й тому, що командири військових частин мали право самостійно приймати рішення без погодження з вищим командуванням і це давало позитивний вислід. Ось приклад.
Танки лейтенанта Валля йшли на Лисянку. Коли до міста залишалося 300 метрів, в його „Пантеру“ влучив снаряд протитанкової гармати, поранив чи убив піхотинців на її броні. Командир наступного танку обер-фельдфебель Штриппель це побачив і наказав решті танків зупинитися перед зоною обстрілу, а сам під прикриттям вогню з „Пантери“ лейтенанта Валля на великій швидкості повів танк в Лисянку, де виліз з машини й особисто розвідав позиції гармат ворога. Він повернувся в танк, рушив вперед і розгромив радянські гармати. Після цього танки Валля увійшли до Лисянки.
Готуючи прорив, командування 112-ої дивізійної групи наказало воякам йти з незарядженою зброєю, щоб не скоїти галасу. Було заоборонено розводити багаття, палити і розмовляти. Машини належало знищувати без вогню і вибухів. Наближення німців до радянських позицій пройшло успішно і для багатьох вояків було великою радістю побачити перед собою танки генерала Ганса Валентина Губе на зовнішньому кільці фронту.
Г. Губе бул підвищений у генерал-полковники і нагороджений Рицарським хрестом з дубовим листям, мечами і діямантами. Наступного дня він загинув у авіокатастрофі біля Оберзальцберґа.
Супротивникові Г. Губе Миколі Ватутіну теж судилося жить недовго. 29 лютого 1944 року українські націоналисти влаштували засідку і смертельно поранили генерала. Багатьом солдатам, які пережили битву, не випало дожити до кінця війни, ще близько 9 млн. бійців Червоної армії було вбито, поранено чи взято в полон. Більшість німецьких дивізій залишились на Східньому фронті, але солдатів з оточених корпусів відправили на переформування, щоб передати їх до інших частин.
Тепер люди інакше оцінюють минуле. У селах та містах відновили поховання полеглих вояків Вермахту. Біля Києва, в селищі Віта-Поштова, знаходиться німецьке військове кладовище, на якому поховані німецькі солдати, загиблі у Другій світовій війні. Тут реґулярно ховають останки німецьких солдатів, знайдені пошуковцями на місцях боїв. Сюди перепоховали багатьох полеглих під Корсунем з збереженням їхніх імен та звань. Думається, що історикам варто відійти від вихвалянь „блискучої перемоги Червоної армії“, тому що події того часу були кривавою трагедією для обох армій і ще невідомо, хто насправді виграв ту битву.