Тиждень тому‚ 20 вересня‚ Президент України Петро Порошенко виступив перед депутатами Верховної Ради з 70-хвилинною промовою-посланням. Це був дуже змістовний огляд досягнень українського суспільства від часів незабутнього Майдану-2014 до сьогоднішніх днів‚ водночас парлямент почув чесне визнання багатьох серйозних недоліків та хиб і також – перелік фундаментальних‚ невідкличних завдань‚ від здійснення яких залежатиме дальша доля країни.
Багато що у цьому посланні варте цитування і підкреслення. П. Порошенко вимовив фразу історичного значення: „Розрив з колоніяльним минулим“. Навіть якщо тут бажане видається за дійсне‚ навіть якщо розрив цей все ще залишається великою проблемою‚ навіть якщо це тільки тенденція‚ тільки напрям незалежного розвитку України‚ її спасенний дороговказ‚ то все одно є величезним зрушенням‚ що Президент Української держави ясно і твердо про це говорить. Все інше – похідне від цієї доленосної віхи‚ логічно випливає з неї‚ тому не викликає найменших сумнівів в національно свідомій частині української спільноти:
„Ми нарешті вибралися з лябіринтів багатовекторности. Ледве вискочили зі смертельно небезпечної пастки позабльоковости. І від 2014 року твердо прямуємо своїм шляхом, це шлях до Европейського Союзу та НАТО. Лише інтеґрація України до евроатлантичного простору ґарантує всім нам і мир, і безпеку, Україні – незалежність, а народові – підвищення рівня життя.
Це ми з вами збудували боєздатну армію. Ми повертаємо Українській Церкві гідне місце у світовому православ’ї. Утверджуємо українську мову – складову сили та успіху нашого народу. І надалі будемо вживати дієвих заходів для зміцнення державного статусу української мови, посилення і поширення її в усіх сферах публічного життя.
Армія, мова і віра – це не гасло. Це – формула сучасної української ідентичности. Армія боронить нашу землю. Мова боронить наше серце. Церква боронить нашу душу.“
Що до цих слів Президента П. Порошенка може додати будь-яка уважна і об’єктивна українська людина‚ для котрої Україна – дорога і назаступима?
Розвиваючи тему очевидних досягнень незалежної Української держави‚ П. Порошенко конкретизував практично здійснене в енерґетичній сфері (вже два роки поспіль Україна обходиться без російського газу); в оздоровленні економіки (у другому кварталі цього року Внутрішній валовий продукт зріс на 3.8 відс.); в розбудові Збройних сил (вперше за всі незалежні роки держава спромоглася виділити на оборону 3 відс. від ВВП); в зовнішній політиці (за словами президента‚ „ніхто більше не заперечує европейську ідентичність України“); в церковному житті (цитуючи П. Порошенка‚ „Томос для Помісної Української Православної Церкви – це фактично ще один Акт проголошення незалежности України“); в історичній державотворчій тяглості („визнано на державному рівні армію УНР та Українську Повстанську Армію як учасниць національно-визвольних змагань“.
На наш погляд‚ Президент П. Порошенко нічого істотного не пропустив у своїй промові й з того‚ „чим більшість суспільства об’єктивно незадоволена“:
„Не вдалося завершити війну і відновити територіяльну цілісність країни.
Унаслідок аґресії втрачено 20 відс. нашого промислового потенціялу. Це, звичайно, спровокувало ефект доміно для всієї економіки. Разом з аґресивним закриттям Росією свого ринку для українських товарів – спричинило глибоку соціяльну кризу.
Ми вистояли й відновили зростання. Однак, більшість українців покищо не відчули покращення добробуту, а рівень життя відновлюється повільно і нерівномірно по реґіонах, соціяльних та вікових групах. Особливо незахищеними залишаються пенсіонери.
Ми створили з вами антикорупційну інфраструктуру. В деякі нові органи вклали чималі фінансові ресурси платників податків України, але покищо коефіцієнт їхньої корисної дії мене як президента не задовольняє. Суспільство розчароване динамікою антикорупційної боротьби, і претензії людей абсолютно виправдані.
Серйозних маштабів набула еміґрація з країни…
На жаль, влада допустила чимало прорахунків і в кадровій політиці, а сміливі експерименти у цій сфері виявилися недостатньо ефективними. Темпи реформ зовсім не такі, як та швидкість, яку ми проєктували на старті. Проблеми виявилися глибшими, спротив – сильнішим, рішення – складнішими.
Соціяльно-економічні проблеми тягнуть за собою політичні наслідки. Це і загроза реваншу проросійських сил, і розквіт лівого популізму, і прояви правого радикалізму. Це – недовіра до державних інституцій, сумніви в ефективності демократичних методів управління, симпатії до анархії або, навпаки, авторитаризму.
На тлі високих очікувань у суспільстві зформувалося відчуття глибокого незадоволення…“.
Так само відверто П. Порошенко виклав свою позицію щодо Донбасу і війни з Росією:
„Ми переконуємо увесь світ, що будь-які поступки Кремлеві без відновлення територіяльної цілісности України – це поразка міжнародного права і свободи, це програш демократичної Европи авторитарній Азіопі.
А тим часом у нас самих всю країну обтикано біґ-бордами з закликом до „компромісу“ з аґресором. Ледве не кожний стовп обсіли голуби миру… Тільки тінь від них, неначе від двоголового орла. І хай вас не вводить в оману заспокійливе воркотання, бо у дзьобах у цих горлиць – насіння миру на російських умовах.
„Мир“ – це красива й приваблива обгортка, в яку можна покласти все, що завгодно. Тож ми маємо бути пильними. Не забуваймо, що ворог сюди прийшов не по Крим, і не по Донбас, ворог прийшов по всю Україну. Бо без України імперія неможлива. То де будемо проводити межу так званого компромісу, по Дінцю, по Дніпру, чи‚ може‚ по Збручу?
Прагнення до справжнього миру на основі українського інтересу, в боротьбі за нього питання суверенітету та територіяльної цілісности України та нашого цивілізаційного вибору не є і, я наголошую, не будуть предметом компромісу. Бо інакше або нас не буде, або ми будемо вже не ми, або тут буде стояти військо іншої держави…
Ніхто більше за нас, українців, не прагне миру, бо ми, як ніхто інший‚ добре знаємо, що таке війна. І відчули справжню ціну цієї війни.
Ще раз наголошую – „ґніт“ війни, і ключі до миру знаходяться не в Києві, не в Брюселі і не у Вашінґтоні. Вони знаходяться у Москві. Але мир нам принесе не умиротворення аґресора… І не згода на умови Росії.
До справжнього і справедливого миру нас приведуть лише зміцнення обороноздатности країни, посилення нашої армії й укріплення дипломатичного корпусу і збільшення єдности всередині країни. Забезпечити мир і перемогу має як міцний фронт, так і надійний тил, єдність і згуртованість суспільства у боротьбі з ворогом“.
До чести президента‚ він повернувся до своєї нездійсненої обіцянки: „Понад чотири року тому я заявив, що АТО триватиме години, а не місяці. Я шкодую, що породив завищені очікування…“.
І ще таке вкрай важливе визнання: „В Україні все ще діє мережа російської аґентури, яка бере під контроль медія, плодить „незалежні“ громадські організації. Вони справді незалежні, але від України, підконтрольні Кремлеві, роздмухують антиукраїнські, антиевропейські та антиамериканські настрої. Отож я підтримую ідею законопроєкту про реєстрацію аґентів впливу держави-аґресора Російської Федерації…“.
А тепер трошки поміркуймо над тим‚ що в цій промові П. Порошенка – підсумковій‚ останній в цій його президентській каденції – спричинить гостру і дуже гостру критику й несприняття в багатоманітному середовищі його політичних опонентів. Дуже ймовірно‚ що цей текст багато хто сприйме як передвиборну програму‚ водночас – як запевнення у здатності успішно втілити її‚ і як нагадування‚ що „коней на переправі не міняють“. Зокрема критики з оточення інших претендентів на президентське крісло помітять ці П. Порошенкові слова: „Свою ролю я бачу в тому, щоб силою закону і силою переконання не дати жодного шансу тим, хто міг би поставити під сумнів наш власний шлях, шлях незалежности, шлях европейської та евроатлантичної інтеґрації!“. І вишукуватимуть кожну провину П. Порошенка‚ від найбільшої до найменшої‚ до „трісочки в чужому оці“‚ щоб применшити його заслуги на цьому шляху.
На цю тему – наші наступні огляди.