Зовсім сказилися московські батюшки в Києві – тут уже не про Христову віру і молитву йдеться‚ навіть не про звичайну людську ввічливість‚ а про цілковиту втрату здорового глузду. Забувшись‚ де вони‚ в якій країні і в якому часі‚ ці „канонічні“ вороги незалежної України‚ заговорили‚ загнані на слизьке‚ своїм власним безбожним голосом: призначені Вселенським Патріярхом Варфломієм екзархи повинні негайно покинути українську територію. Еге ж‚ так відразу й побігли! За яким таким правом? Захланного завойовника? То вже заодно скажіть‚ щоб і всі українці щезли з ваших очей‚ бо це і є справжньою метою вашого перебування в Києві.
Глибоко ж проникла в український національний організм ця імперська зараза‚ що й на 28-му році державної незалежности України кремлівська аґентура в рясах веде себе так нахабно. Як тут не згадати безсмертне Кобзареве пророцтво:
…Кажуть, бачиш, що „все то-те
Таки й було наше,
А що ми тілько наймали
Татарам на пашу,
Та полякам…“. Може й справді!
Нехай і так буде!
Так сміються з України
Сторонії люде!…
Не смійтеся, чужі люде:
Церква-домовина
Розвалиться… а з-під неї
Встане Україна…
Й от на наших очах ця „церква-домовина“‚ в якій нема ні правди‚ ні справедливости‚ розвалюється – від внутрішньої невідповідности своєму християнському призначенню.
Один з тих двох присланих з Константинополя до Києва екзархів – добре знаний в нашій громаді Єпископ Даниїл з Бавнд-Бруку, Ню-Джерзі. „Свобода“ багато разів писала про його доброчинну діяльність в Україні‚ також він сам про це розповідав зі сторінок нашої газети.
Спокійно-мудрою‚ достойною церковного єрарха є його відповідь на брутальну забаганку київсько-московського кліру: „…Мільйони українців мають канонічне право на свою Помісну Церкву, яка вільно володіє рідною мовою‚ мають право жити відповідно до традицій батьків і матерів Київської Руси-України, закатованих релігійними і політичними режимами минулого“.
Москва тремтить і божеволіє від жаху‚ що остаточно втрачає Україну. Державну незалежність ще якось можна приборкувати гібридною війною‚ витонченим пропаґандистським обманом‚ диверсіями‚ залякуванням‚ але ж не можна відпустити на волю українську душу! Вони дуже добре розуміють‚ що значить‚ коли державний і духовний центри збігаються. Це розумів ще Іван Калита‚ переносячи митрополичу резиденцію з Володимира до Москви. Оточивши себе не військовими‚ а церковними діячами‚ великий князь усвідомлював‚ що фізична сила‚ сила зброї‚ додасться йому‚ коли буде освячена Церквою‚ тобто поєднається з силою духу.
І Російська Православна Церква таки послужила Російській імперії – протягом усієї їхньої спільної історії‚ послужила вірно-сліпо‚ ніколи‚ ні разу не з’ясовуючи справжніх намірів держави‚ її самоцільного і безперервного завойовництва. Москва державна і Москва церковна в такій мірі діяли заодно‚ що занепад першої мусить означати і занепад другої.
Історія нарешті виявила два різні християнські змісти: український‚ відкритий до людства і його духовних надбань‚ готовий перейняти все істинно універсальне‚ загальнолюдське‚ і другий‚ цілком протилежний зміст московства – антихристиянську самодостатність‚ котра переросла у ворожість до світу.
Рівно 130 років тому‚ влітку 1888-го‚ визначний російський релігійний мислитель Володимир Соловйов‚ по мамі-українці – правнук нашого Григорія Сковороди‚ читав у Парижі доповідь „Російська ідея“. Цитуємо звідти пару характерних речень:
„…Щоб пізнати російську ідею‚ треба запитувати не те‚ що робить Росія через себе і для себе‚ але що вона повинна зробити в ім’я християнської засади‚ яку вона на словах визнає; що вона повинна зробити для добра всього християнського світу‚ частиною якого вона нібито є. Вона повинна‚ аби справді виконати свою місію‚ всім серцем і душею ввійти у спільне жття християнського світу і віддати всі свої національні сили на здійснення‚ у згоді з іншими народами‚ тієї досконалої і вселенської єдности людського роду‚ незмінну основу якої дано нам у Церкві Христовій. Але дух національного егоїзму не так легко віддає себе в жертву. В нас цей дух знайшов способи утвердитись… Не лише визнається‚ що російський народ є народ християнський‚ але пихато підкреслюється‚ що він – християнський передусім‚ і що Церква є істинною основою нашого національного життя. І все це тільки для того‚ щоб стверджувати‚ що Церкву маємо винятково ми‚ і що ми маємо монополію на віру і християнський чин. В такий спосіб Церква‚ яка насправді є непорушною скелею вселенської єдности і солідарности‚ стає для Росії паладіюмом вузького національного партикуляризму‚ а нерідко навіть – знаряддям егоїстичної і ненависницької політики“.
В. Соловйов висловлює певність‚ що національною‚ тобто центр якої збігається з державним‚ Церкві корисно бути в часи зформування і визрівання нації‚ а вже коли держава зміцнить себе до такої міри‚ що пробуватиме ставити себе над суспільством‚ то Церква‚ щоб далі виконувати свою місію‚ мусить перемістити свій центр поза державу. Тобто мова тут – про вселенську єдність Христової Церкви.
„Але в нас істини бояться‚ – говорить далі В. Соловйов‚ – саме тому‚ що вона католична‚ тобто вселенська. Будь-що хочуть мати свою особливу релігію‚ свою російську віру‚ свою імператорську Церкву. Вона не є цінною сама по собі‚ за неї тримаються як за атрибут і санкцію виняткового націоналізму. Проте ті‚ що не бажають пожертвувати своїм національним егоїзмом задля вселенської істини‚ не можуть і не повинні називатися християнами“.
Антихристиянським ненависництвом Москва віддячилася Києву‚ звідки‚ починаючи від Переяслава‚ висмоктувала творчі сили‚ духовні та інтелектуальні. Великодушні українці й добровільно ішли рятувати темну Росію‚ засновуючи там школи‚ друкарні‚ монастирі‚ тобто помагали Москві почутися „третім Римом“. Марна справа! Перейняті від ординців віроломство і лицемірство нікуди не поділися: скориставшись з загарбання Константинополя турками‚ у 1685 році Москва‚ вже не питаючи згоди Вселенського Патріярха‚ самочинно призначила свого митрополита на київський престіл‚ а наступного року Діонісій Константинопільський не встояв перед московськими „православними купцями“ – продав Київську дочірню Церкву за „три сорока соболів і двісті червінців“.
Що було далі – відомо: цар Петро І скасував успадковану Україною від Візантії соборність православної Церкви‚ заснувавши Синод‚ котрий вже нічим не відрізнявся від жандармського департаменту. Звідти й почалася невиліковна російська духовна хвороба.
Тим часом український варіянт християнства розвивався в дусі мирянсько-церковної соборности. З огляду на високу релігійну розвиненість давніх русичів-українців‚ канонічне належання Києва до Константинополя не тягнуло за собою будь-якого втручання у церковне життя тодішньої України. Навіть в обранні єпископів прості віруючі брали безпосередню участь. Кажучи словами Митрополита Іларіона (він же – видатний український мовознавець Іван Огієнко)‚ „…історія Української Православної Церкви має виразно інший характер‚ як така ж історія Церкви других народів‚ – наша історія народу й історія нашої Православної Церкви міцно зіллялися в одне нерозривне ціле“.
Свобідне‚ в дусі і вірі‚ поєднання Церкви з народом дає зовсім іншу життєву якість‚ ніж підпорядкування і поглинення Церкви державою.
Може‚ саме ця єдність Церкви і українського народу є надійною запорукою християнського сумління і доброчестя – тих внутрішніх якостей‚ котрих позбавлена одержавлена російська Церква‚ ставши знаряддям ненависницької політики Москви.