У ніч з 3-4 вересня цього року минатиме 35 років від трагічної смерти особливої людини нашої новітньої історії. Його здоров’я було настільки підірване, що важко встановити остаточно причину смерти. Він у той час навіть голодував на знак протесту. Василь Стус у збірці своєї поезії „Зимові дерева” подав „Двоє слів читачеві”, де з’ясував зміст свого буття на землі: „…поет повинен бути людиною. Такою, що повна любові, долає природне почуття зненависті, звільнюється од неї, як од скверни. Поет – це людина. Насамперед. А людина – це, насамперед, добродій. Якби було краще жити, я б віршів не писав, а робив би коло землі”.
Василь Стус (1938-1985).
Біографія В. Стуса – це вияв любови та захисту своїх друзів проти вбивчого окупаційного режиму, в обороні української літератури. Він звинувачував владу у вбивстві мисткині правозахисниці Алли Горської, а після першого ув’язнення та короткої волі став членом Української Гельсінкської Групи.
В. Стус належить до передової ланки українських шестидесятників, дисидентів та героїв. Він син вінницької землі, де народився, але не менше і син Донеччини, де учився і викладав, і син Києва, де працював. Перше п’ятирічне ув’язнення (1972-1977 роки) він відбув у Мордовії, дворічне заслання у Маґаданській області.
14 травня 1980 року поета вдруге заарештували і засудили до 10-річного ув’язнення та п’яти років заслання. Він відбував покарання в таборі особливого режиму в селі Кучино Пермської области. Поет помер у карцері під час голодування на 48-му році життя, поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 року прах В. Стуса перевезли до Києва й перепоховали на Байковому кладовищі.
Його ім’я – це символ чистоти, любови й посвяти. Про це В. Стус писав до свого єдиного сина Дмитра: „Будь чистий – за всяку ціну й передусім. Душею і тілом. Допомагає душ (душ для душі – коли ти регулярно вершиш над собою свій власний суд: а що ти зробив, щоб бути кращим, чеснішим, розумнішим. А що ти не так зробив? А чому? А що я зроблю, щоб стати кращим, очиститися од того чи іншого бруду, спокутувати свій гріх). Це – як самосповідь”.
З ім’ям В. Стуса пов’язаний також сьогоднішній олігарх Віктор Медведчук, який був призначений його адвокатом. В. Стус відмовився від його захисту, але суд дозволив В. Медведчукові від імени В. Стуса признатися до всіх звинувачень. Ці дві особи не могли бути більш різними.
Відомий борець Євген Сверстюк так окреслив цього „адвоката”: „Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського аґресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь Стус відмовився від цього адвоката”.
Іронія нашої трагічної історії, що засадничо добра, чиста українська людина давно уже на другому світі, а його малоросійський кат далі виконує диявольську роботу на тій землі, за яку та свята людина віддала своє життя. Сьогодні той же В. Медведчук намагається очистити свою біографію в українському суді.
Свій заповіт написав В. Стус у таборі. Вірш вперше вийшов друком у 1986 році щойно після його смерти:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і
незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
В Україну поет В. Стус повернувся, як він і передбачав, щойно коли закінчився термін його вироку та поета реабілітували. Така була ворожа жорстока радянська дійсність.
У Києві на Байковому кладовищі окремо, трохи відділено від решти гробів, стоять три кам’яні білі хрести. Під ними поховано В. Стуса, Олексу Тихого та Юрія Литвина (останні два померли 1984 року), українських правозахисників, героїв-в’язнів з радянської тюрми.
Для національного очищення треба кожному українцеві поїхати чи піти там, вклонитися, помолитися та набрати свіжої чистоти й сили духу. Це немов національна проща, бо ці герої, а між ним хіба перший В. Стус, представляють для нас національну святість.
Ню-Йорк