Минулої осені минуло 70 років з часу одного з найрезонансніших політичних убивств в підсовєтській Україні – відомого публіциста та письменника Ярослава Галана. 24 жовтня 1949 року його знайшли зарубаним у власній квартирі у Львові. За кілька днів енкаведисти затримали одного зі співучасників – 18-річного студента Іларія Лукашевича, колишнього семінариста, і лише через два роки – другого‚ Михайла Стахура з баптистської родини, саме йому власне і приписують убивство сокиркою, якою було нанесено десяток ударів, кожен з них був смертельним. (На момент убивства йому не виповнилося навіть 17 років, себто був неповнолітнім).
Але й через 70 років цей атентат, який радянська влада повною мірою використала у пропаґандистській війні проти українського руху опору, викликає більше запитань, ніж відповідей.
Ще у 2002 році в Ужгороді вийшла російськомовна книжка „Вбивство на замовлення: хто ж організував убивство Ярослава Галана?“. Здивувало авторство цього „незалежного розстеження“. Одним з них був Олександр Бантишев, кандидат юридичних наук, професор катедри кримінального права і кримінального процесу Національної академії Служби безпеки України, а другим – Арзен Ухаль, кандидат юридичних наук, декан юридичного факультету Ужгородського державного інституту інформатики економіки і права, генерал-майор у відставці. Обидва знали про методи радянських спецслужб не з чужих вуст, а з власного досвіду, адже там починали свій кар’єрний шлях. Свого часу‚ в 1970-их роках‚ О. Бантишев вивчав справу Я. Галана‚ і враження від архівних документів залишилося таким неоднозначним, що в роки незалежности і демократії він вирішив про це розповісти публічно.
Книжка колишніх офіцерів-каґебістів (до речі, автори видали її за власний рахунок) складається переважно з цитування кримінальної справи і коротких коментарів та роздумів. Так-от, детально проаналізувавши запилені томи зі спецархівів, відомі науковці доходять до висновку, що під сумнів можна поставити не тільки імена замовників, але й навіть виконавців. Чіткої відповіді, хто ж організував убивство відомого радянського пропаґандиста, на сьогодні не існує. Все покрито мороком історії.
Серед версій подій високопоставлені спецслужбісти висувають і наступні: вбивство могли здійснити спеціяльні групи енкаведистів, а І. Лукашевич і М. Стахур були обрані на роль „убивць“ як найбільш вигідні для пропаґандистської кампанії (один – син уніятського священика, другий – перебував у підпіллі). А могла бути ще й тонша гра: коли згадані вбивці реальні, але наказ їм віддавали через підставну московську аґентуру. У будь-якому разі, зазначають автори, замахи такого рівня українським підпіллям майже не практикувалися, оскільки могли дискредитувати рух опору і привести до масових арештів. Тим паче такими недосвідченими „диверсантами“, коли УПА воювало вже сім років. До слова, напередодні в Я. Галана органи зняли охорону і забрали особисту зброю.
Як тут не згадати подібне резонансне вбивство за рік до того, коли на вулиці неподалік свого будинку було застрелено одного з організаторів львівського „псевдособору“, який „саморозпустив“ Українську Греко-Католицького Церкву, відомого священика Гавриїла Костельника? Тоді цей атентат радянська пропаґанда використала на всю силу, а енкаведисти отримали зручний привід посилити репресії. Цікаво, що сини покійного панотця були в лавах націоналістів, а родина так і не повірила, що вбивство – справа рук українського підпілля. Дослідники стверджують, що Г. Костельник швидко розчарувався у московському православ’ї й починав ставати некерованим, тож гучне його вбивство стало найкращим виходом для режиму.
Через рік подібна ситуація повторюється з Я. Галаном. Адже на позір вельми прорадянський полум’яний публіцист, який гостро виступав на сторінках преси проти УГКЦ та „українських буржуазних націоналістів“, насправді був далекий від ідеалізації радянської дійсности.
Взагалі постать Я. Галана є наскрізь трагічною, і не тільки тому, що життя обірвалося у 47 років. Його батько загинув в австрійському таборі „Талергоф“ під час Першої світової війни, куди був інтернований за москвофільство. Революція та громадянська війна застала юного Ярослава в Ростовській гімназії, де укріпилися його симпатії до більшовицької Москви. Далі слідували роки навчання у престижному Віденському та Краківському університетах, участь у лівому русі, будні безробітного літератора і навіть тюремні увезення у польських тюрмах за свої переконання. Чудова біографія для‚ слід визнати‚ здібного письменника. Його проза значно сильніша за публіцистику. До речі, найвідоміший свій твір – повість „Гори димлять“ – Я. Галан написав польською мовою.
У 1932 році він відсилає дружину Ганну на навчання до омріяної радянської України – у Харківський університет. У 1937 році її там розстрілюють як „польську шпигунку“. Іронія долі полягала в тому, що в цей час сам Я. Галан сидів у польських казематах за прорадянські погляди. До самої своєї смерти він так і не дізнався про трагічну долю дружини. Лише у 1940 році йому повідомили, що її було засуджено. Він марно намагався знайти Ганну, писав листи в компетентні органи про жахливу помилку, але не отримував навіть відповіді.
В останні роки критичність Я. Галана до радянської дійсности тільки посилилася. Це було помітно навіть з його публічних виступів. Він критикував владу за русифікацію, за погіршення рівня життя львів’ян, хоча сам жив у трикімнатному помешканні й утримував хатню працівницю. Хотів перейти з остогидлої публіцистики до літератури, але його п’єси заборонили ставити не тільки в Україні, але й у Москві. Три роки його, червоного пропаґандиста в Галичині, не приймали до Комуністичної партії (так і залишився кандидатом.). Як тут не згадати, що в 1935 році СРСР відмовився надати йому громадянство, що й призвело згодом до польських ув’язнень Я. Галана.
У 1948 році його звільнили з редакції газети „Радянська Україна“, яка довгий час була його трибуною. В приватних його листах відчувається втома, розчарування і песимізм. Зріє неминучий конфлікт, який покищо залишався завуальованим, зважаючи на ім’я офіційного львівського літератора ч. 1. Всі суперечності розв’язало гучне вбивство 24 жовтня 1949 року.
У безсумнівному виграші від кривавого злочину залишилася радянська пропаґандистська машина, яка створила образ нового мученика за комуністичну ідею, а „українські буржуазні націоналісти“ поповнили список своїх „злочинів“ середньовічним вбивством талановитого літератора.
Як і у випадку з атентатом на Г. Костельника, учасників замаху ліквідували. Попри офіційну заборону з 1947 року в СРСР смертної кари, чотирьох засуджених розстріляли (з них троє студентів – рідні брати Лукашевичі), а М. Стахура повісили, хоча ця кара навіть у воєнні часи застосовувалася лише до військових злочинців. Офіційно проголошені учасники вбивства відтоді замовкли назавжди, як і сам Я. Галан.
Дослідники О. Бантишев та А. Ухаль вважають, що світло у цій темній справі могли би пролити документи, які зберігаються в Росії, але навряд чи в найближчому майбутньому їх нам покажуть. Залишається сподіватися на диво, як у випадку з високопоставленим каґебістом Павлом Судоплатовим, який сам розповів про вбивство першого керівника ОУН Євгена Коновальця та мукачівського греко-католицького єпископа Теодора Ромжі. Якби не публічне зізнання генерала, ми б досі мучилися сумнівами, хто ж був організатором і виконавцем цих політичних убивств?
Ужгород