Московська аґентура в українській політиці‚ донедавна діючи єдиним фронтом в ім’я „порятунку України від українців“‚ раптом розкололася. Як і чому? Може‚ хтось отямився і відмовився бути ворогом незалежної української держави? Совість прокинулася? Ні‚ цілком навпаки – групи і групки в „Опозиційному бльоці“‚ цьому гнізді реваншистів у Верховній Раді‚ виникли саме з ревного запобігання перед Кремлем: хто більше прислужиться йому? На кого він може надійніше розраховувати у президентських і парляментських виборах в Україні?
Досить було однієї фрази Володимира Путіна під час засідання так званого „дискусійного“ клюбу „Валдай“ – що він чекає зміни влади в Києві‚ бо з теперішньою неможливо про щось домовитися – як „опозиціонери“ виявилися неспроможними висунути зі свого середовища єдиного кандидата. Забагато серед них є готових домовлятися з В. Путіном. Тим часам сам він‚ певна річ‚ не зацікавлений у розпорошенні проросійських сил в Україні і пильно придивляється‚ на кого одного можна остаточно покластися – звісно‚ серед тих‚ хто здатен успішно задурити мізки українським виборцям.
До таких явно не належить Вадим Рабинович. Він хоч і надійний‚ з погляду Кремля‚ україножер‚ але йти на президента – то вже занадто‚ буде лише заважати перспективнішим. Й цими днями неперевершений демагог‚ медія-маґнат привселюдно зрікся „української мрії“: мовляв‚ я б врятував Україну на „раз-два-три“‚ але мені‚ юдеєві‚ було б якось незручно очолювати християнську країну. Тож досить для його партії „За життя“ увійти в майбутню Верховну Раду.
Шкода буде тієї Верховної Ради. Партію В. Рабиновича очолив Віктор Медведчук‚ а можливе його повернення в український парлямент дасть Москві бажаний важель впливу на законодавчу діяльність‚ на внутрішню і зовнішню політику України.
Але однієї „За життя“ – все ж мало. В. Путінові потрібна фраґментована Верховна Рада‚ й саме тому‚ швидше за все‚ „Опозиційний бльок“ розпадається на окремі групи. Втім‚ від самого початку він був течією з двома берегами‚ одним рядив найбагатший олігарх Ринат Ахметов‚ другим – бізнесмен Дмитро Фірташ і Сергій Льовчкін‚ колишня права рука Віктора Януковича. Тепер‚ у зв’язку з близькими виборами‚ гору взяв Р. Ахметов‚ поза „Опозиційним бльоком“ опинилися С. Льовочкін і Юрій Бойко‚ проросійський кандидат у президенти‚ якого підтримує південь і схід України. Цим далекоглядно скористалися В. Рабинович з В. Медведчуком‚ запросивши обох вигнанців до свого розширеного партійного проєкту – Опозиційної плятформи „За життя“.
Її ідеологією проголошено негайне повернення миру в Україні‚ при цьому – без уточнення‚ що це буде мир на умовах Москви. Другий пункт програми – припинення европейського курсу і перетворення України в невтральну державу; третій – „врятування українського народу від економічного геноциду“.
Це останнє звучить особливо „cute“ – як олігархи‚ привласнивши все народне багатство української держави й унеможлививши її економічний розвиток‚ будуть тепер рятувати обікрадений ними народ.
Кандидатові у президенти Ю. Бойкові – аж ніяк не підходить роля „нового обличчя“ в українській політиці. Він добре відомий ще з часів прем’єрства В. Януковича – як засновник корупційної компанії-посередника „РосУкрЕнерґо“‚ відтак – міністер енерґетики‚ далі‚ вже за президентства В. Януковича – як віце-прем’єр-міністер‚ з вини якого Україна переплатила 400 млн. грн. за два бурильні газові комплекси.
Тепер два найбільші і в найбільшій мірі проросійські телеканали „112“ і „NewsOne“ розхвалюють Ю. Бойка як „талановитого менеджера“. В середовищі українських олігархів є багато прокремлівських „талановитих менеджерів“. В. Медведчук‚ Нестор Шуфрич‚ Олександер Вілкул‚ Євген Мураєв‚ Андрій Портнов‚ Борис Колесников‚ Михайло Добкін‚ Вадим Новинський‚ Сергій Тігіпко‚ Віталій Хомутинник‚ Віктор Пінчук‚ десятки інших.
Та навіть їхня тупа‚ вперта і вкрай ганебна проросійськість не є такою загрозою для майбутнього держави‚ як олігархічна система‚ котру вони намагаються зберегти й увічнити. Розстежувальна журналістика вже знає‚ що за роки незалежности з України в офшори виведено понад 150 млрд. дол. З таким капіталом можна було б не жебрати щороку у Міжнародному валютному фонді. „Порятунок економіки“‚ що його обіцяють чільні реґіонали С. Льовочкін‚ В. Новинський‚ В. Хомутинник‚ насправді виглядає так: перший з них володіє двома компаніями на Кіпрі і трьома – на Сейшельських островах‚ другий – 25 фірмами на Кіпрі‚ шістьма – на Британських островах‚ двома – у Ліхтенштайні‚ третій – чотирма компаніями на Вірґінських островах та двома – у Ліхтенштайні. І так усі олігархи до одного.
Проблема полягає в тому‚ що українці в часи революційного піднесення відчувають та усвідомлюють себе нацією‚ а після революції‚ замість знищити основи соціяльної несправедливости‚ знов і знов стають безпорадним населенням‚ день і ніч ошукуваним олігархічними засобами масової інформації. Бо неолігархічних – просто нема. А з олігархічними – іде‚ й то все швидше‚ до накопичування невдовлення‚ гніву і неминучого наступного революційного вибуху‚ ще рішучішого‚ ще масовішого‚ ніж попередній.
Якраз цього найбільше боїться В. Путін. Підступний і хитрий‚ як змій‚ він воліє підкорити Україну поступово‚ малими кроками‚ використовуючи не тільки „п’яту колону“ й аґентуру‚ але й маніпулюючи свідомістю патріотичної частини українського суспільства.
Між іншим‚ є й таке витлумачення слів В. Путіна в клюбі „Валдай“: звинувачуючи теперішню українську владу у тому‚ що з нею „неможливо домовитися“‚ він‚ властиво‚ аґітує українців знов голосувати за неї‚ бо насправді вона його задовольняє. На його щастя‚ ця влада боїться нової революції в Україні‚ на цей раз‚ очевидно – антиолігархічної‚ так само‚ як і він‚ В. Путін.
Ось думка дуже поінформованої особи. Колишній Перший заступник Голови Служби безпеки України Віктор Трепак: „Якщо інформація про досягнення домовленостей між В. Медведчуком і „владою Порошенка“ відповідає дійсності‚ то вона вказує на те‚ що Росія може розглядати П. Поршенка прийнятним для себе кандидатом на посаду Президента України“.
І саме звідси – фальшива‚ розрахована на протилежну реакцію українців‚ „скарга“ В. Путіна на нинішню київську владу.
У незалежних експертних середовищах також набирає розгону версія про невидиме для зовнішніх очей‚ але тісне співробітництво П. Порошенка з В. Медведчуком – і не лише бізнесове‚ а саме політичне. В історії цього питання є факт‚ що саме В. Медведчук привів П. Порошенка у велику політику. Тоді й можлива була перше угода між ними. Тепер П. Порошенко – ймовірно‚ на основі наступної угоди‚ повертає в політику В. Медведчука. Саме з волі президента той увійшов до складу переговорної мінської групи від України. Не виключено‚ що залаштунки приховують спільний плян на вибори 2019 року. Президентська і парляментсьа кампанія будуть вибудувані в такий спосіб‚ що переможцями вони вийдуть обидва: П. Порошенко залишиться главою держави на другу каденцію‚ В. Медведчук дістане крісло голови Верховної Ради. Для В. Путіна це стало б майже вирішальним кроком до повернення української держави в московську орбіту.
Повторимо – це покищо одна з версій. Але з дуже правдоподібних.