Ще пів року тому‚ в грудні 2018 року‚ християнську душу нашого народу зігрівало сонце Томосу‚ що сходило над українським православ’ям‚ несучи йому вивільнення від вкрай одержавленого‚ вкрай політизованого і вкрай антиукраїнського Московського Патріярхату. Минула довга-довга ніч духовної несвободи золотоглавого Києва. Господні млини мелють повільно‚ але певно. Тоді‚ 15 грудня‚ нарешті об’єдналися Українська Правславна Церква Київського Патріярхату і Українська Автокефальна Православна Церква в єдину Українську Церкву. А 5 січня цього року Вселенський Патріярх Варфоломій підписав у Константинополі епохальний‚ узгоджений з Божою справедливістю церковно-історичний документ‚ званий Томосом‚ надавши Українській Церкві автокефальний статус – тобто відкривши перед нею двері до єдности з православним світом і до самовідповідальности за цю єдність.
На момент грудневого об’єднавчого собору у св. Софії Київський Патріярхат на чолі з Його Святістю Філаретом вже мав за собою дуже активне і плідне чверть століття і‚ попри накинене московськими батюшками тавро неканонічности‚ величезною мірою сприяв утвердженню незалежної української держави. Можливо‚ якби успішна україноцентрична церковна діяльність потривала ще стільки ж часу‚ то Українська Православна Церква Київсього Патріярхату здобула б таке одностайне визнання з боку світового православ’я‚ що проблема Томосу виглядала б простою формальністю.
Але „якби“ – категорія неісторична. Тим часом українська реальність – і державна‚ і церковна – ставали дедалі загроженішими з боку неоімперської Москви. Московський Патріярх Кирило вже навіть говорив про свою готовність перенести паріярший престол до Києва. У цій слизькій ситуації Київський Патріярхат міг вибратися на твердий ґрунт лише спершись на закон і законним чином вимагаючи виправлення вчинененої Константинополем несправедливсти 1686 року.
Але помиляється той‚ хто гадає‚ що Вселенський Патріярхат так легко визнав би ту свою тяжку помилку‚ якби не усвідомлював права України на власний шлях розвитку і якби не бачив‚ що незалежна українська держава вже має могутню духовну опору в своїй „неканонічній“ Церкві Київського Патріярхату.
Ще від часів президентсва Віктора Ющенка Константинопіль уважно приглядався до все більшого впливу УПЦ КП на життя українського суспільства і до богословського та морального рівня українського духовенства. Звідси – наполягання Патріярха Варфоломія‚ щоб обрання очільника об’єднаної Церкви відбувалося таємним голосуванням – аби виключити недемократичне вивищення когось одного. І не тільки це. Учасниками собору з правом голосу у першому турі голосування були не лише архиєреї‚ але й звичайні священики та миряни.
І виявилося‚ що Владика Філарет за тих своїх 25 „неканонічних“ років виховав сильних‚ авторитетних духовних провідників‚ і вибори були дуже змагальними‚ бо всі три кандидатури на предстоятеля об’єднаної Православної Церкви‚ за яких Собор голосував у другому турі – Митрополит Волинський і Луцький Михаїл‚ Митрополит Переяславський і Білоцерківський Епіфаній і Митрополит Вінницький Симеон – це неябиякі постаті. Кожен – з роками монашого послушання‚ зі знанням декількох мов‚ з низкою богословських праць‚ з науковими ступенями. Переміг 40-річний Митрополит Епифаній‚ і цю перемогу Патріярх Філарет помилково взяв на свій рахунок.
Відомо‚ що він є безпосереднім духовним наставником митрополита – починаючи від студентства у Київській духовній семінарії в середині 1990-ии років. Вже у 2008 році Епіфаній став патріяршим секретарем‚ за пару місяців по тому – керуючим справами Київської Патріярхії‚ недозві – єпископом Вишгородським‚ архиєпископом‚ митрополитом. Одним словом – був правою рукою Патрярха Філарета у повному розумінні цих слів. Тому нікого не дивувало рішення залишити за Філаретом символічне звання „Почесного Патріярха“.
Й от що сталося далі. 13 травня новообраний Президент України Володимир Зеленський оприлюднив на своїй сторінці у „Faceboоk“ звернення чільних релігійних діячів України до мешканців окупованих Росією територій Донбасу. Документ підписали Почесний Патріярх Філарет‚ Патріярх Української Греко-Католицької Церкви Святослав‚ мусульманські муфтії і рабини України‚ але там нема підпису Митрополита Епіфанія. Чому ж? Сам він нібито обмовився‚ що йому не сподобався текст цього звернення. І в пресі негайно з’явилися різні припущення. Навіть таке: документ цей – всуціль тенденційний‚ зумисне пацифістський‚ його автори іґнорують головну причину виникнення війни на Донбасі – російську аґресію.
Та причини несподіваного для суспільства непорозуміння між Патріярхом Філаретом і Митрополитом Епіфанієм мають‚ виглядає‚ глибшу основу – психологічну і світоглядну. Обидва вони формувалися як особистості в дуже різних умовах‚ на долю Патріярха Філарета припала велика міра неабияких викликів‚ зокрема цей найтяжчий – всупереч Москві обстоювати право незалежної України на незалежну Українську Православну Церкву. Невідомо‚ чи Епіфаній на місці Філарета виявився б таким же несхитним. Хоч‚ з іншого боку‚ ця несхитність якраз і свідчить про сильний‚ авторитарний характер цього визначного релігійного діяча України.
Тому так по-різному вони сприйняли отримання Томосу. Молодого митрополита‚ серцем звернутого до світової православної родини з її колеґіяльністю і соборноправністю‚ все задовольняє – поданий з Константинополя статус об’єднаної Церкви‚ згідно з яким Синод вже не матиме постійних членів і постійна ротації дає змогу Церкві постійно оновлюватся‚ отже – розвиватися; задовольнила його і нова назва – Православна Церква України. Тобто‚ одна з константинопільських митрополій. Самозрозуміло – з огляду на реальні обставими. Зміняться обставини – можна буде думати про свій окремий український патріярхат.
Для Патріярха ж Філарета цей Статут‚ ця назва‚ цей підлеглий статус – швидше рана на серці‚ ніж радість від історичного досягнення. В його розумінні це не досягнення‚ а реґрес: Українську Церкву повернули в ХVII ст.‚ залишаючи її в зовнішньому підпорядкуванні. Тому він ввважає‚ що Київський Патріярхат діє і діятиме далі‚ що він залишається предстоятелем Української Православної Церкви Київського Патріярхату і зберігає за собою уповноваження скликати Собор‚ і що врешті-решт Київський Патріярхат буде визнаний світовим православ’ям.
Йому кажуть: але ж це ніщо інше‚ як розкол об’єднаної Церкви‚ котра щойно починає своє життя. Він відповідає: так‚ може статися розкол‚ але за нами – історична правда і справедливість‚ і вони врешті-решт переможуть. Дослівно: „Для України ми – патріярхат. А для зовнішнього світу, тобто для православного світу, ми – Київська митрополія. Прийде час, коли все православ’я визнає Українську Церкву не митрополією, а патріярхатом“.
Добрі стосунки переросли в болюче тертя між цими ще так недавно близькиими людьми. Ось один лише приклад. Почесний Патріярх Філарет запросив усіх єпископів Православної Церкви країни спільно вшанувати пам’ять святого мученика Макарія‚ але розіслав це запрошення на бланкові Київського Патріярхату‚ якого‚ з точки зору нової Церкви і так само з точки зору Митрополита Епіфанія‚ не існує. Митрополит залишився поза запрошенням і сказав про це в інтерв’ю.
Патріярх відповів на це: „До мене дійшла інформація з засобів масової інформації, що Ви висловили незадоволення тим, що я не запросив Вас на святкування пам’яті святого священномученика Макарія, Митрополита Київського. Причина полягає в тому, що Ви, після обрання Вас Предстоятелем УПЦ, жодного разу зі мною не звершували Божественну Літургію – протягом п’яти місяців. У мене виникла думка, може вона помилкова, що Ви вважаєте приниженням для себе служити з Патріярхом Філаретом?“.
Незгода стає все відвертішою. Патріярх Філарет вже вголос називає об’єднавчий Собор у св. Софії „неукраїнським“: „То був Собор не наш‚ то був Собор Константинопольського Патріярхату. Тому на цьому Соборі не я головував як Патріярх, а головував представник Вселенського Патріярха“.
Ще категоричіша остання заява Патріярха Філарета: „Київський Патріярхат не треба відновлювати, бо він був, є і буде. Патріярх Філарет залишається діючим єрархом. Він має свою єпархію – місто Київ, він постійний член Священного Синоду. А раз є діючий Патріярх, то є і Київський Патріярхат. УПЦ Київського Патріярхату залишається зареєстрованою в державних органах. Зокрема зареєстрована Київська патріярхія. Це означає, що юридично Київський Патріярхат існує і діє“.
Дуже шкода‚ якщо направду станеться розкол. Але й засуджувати жодну зі сторін не хочеться. Патріярх Філарет заслуговує на похвальні рядки в новітній історії України. Відразу у 1991 році‚ коли розпався СРСР‚ він‚ тодішній митрополит київський‚ звертався до московського патріярха з вимогою надати Українській Церкві повну канонічну самостійність‚ тобто автокефалію. За це „заслужив“ від Москви анатему. Не злякався‚ не відступив‚ не склав рук‚ а вперто творив незалежну від Москви Церкву‚ і якби не ця його величезна і цілеспрямована праця‚ то й Томосу не було б кому надавати.
Проте‚ розколу за всяку ціну треба уникнути. Православна Церква України – одне з достойних облич незалежної української держави‚ конче потріно розвіяти над ним цю сіру хмару внутрішніх непорозумінь. І річ тут не лише у злорадстві Москви: мовляв‚ українці ще раз засвідчують свою нездатність до непорушної єдности. Важливіше‚ що у разі‚ не дай‚ Боже‚ розколу Томос може бути відкликаний. А це зупинило б дуже цікаву‚ ініціятивну діяльність Митрополита Епіфанія. Подумати тільки – він припускає можливість об’єднання Православної Церкви України з Українською-Греко-Католицькою Церквою. Це ж революційна ініціятива! Й обидві Церкви вже активно співдіють‚ все частіше знаходячи спільні точки дотику.
24 травня відбувся синод Православної Церкви України, на якому мова мала б іти й про складну‚ створену Почесним Патріярхом Філаретом ситуацію. Ділячись плянами на цей синод‚ Митрополит Епіфаній запевнив: „І я як предстоятель‚ і Священний Синод будемо робити все, щоб в Церкві панували єдність і мир”. Він також спростував чутки про те, що у Почесного Патріярха Філарета можуть відібрати Київську катедру або Володимирський собор.
Так що нам‚ українцям-християнам‚ залишаться тільки молитися все ще актуальною молитвою: „Боже‚ нам єдність подай!“