26 серпня 1858 року львівський часопис „Dziennik Literacky“ помістив розповідь Валерія Лозінського про задавнений конфлікт в родині Черемужинських з села Черемужинці біля Самбора. Суперечка була звичною для того часу. Родина одного села була поділена походженням з двох родоводів – одна половина була шляхетського гербу Байбуз, друга – гербу Сліповорон. Між собою вони ворогували давно, але протистояння загострилося, коли повінь зруйнувала спільне володіння – водяний млин. Обидві сторони 40 років судилися за те, хто має заплатити за відновлення млина.
Наслідки конфлікту були незвичайні – тепер до села вели дві паралельні дороги, перед селом стояли дві однакові позначки. Серед села була церква, до якої у неділю не могли одночасно увійти обидві сторони сварки. Священик дозволив одній родині входити через головні двері, а другій – через завівтарні.
Герб роду Байбузів.
Коли я прочитав у давньому часописі цю розповідь то відразу пригадав велике село Байбузи на правому березі Дніпра, у центральній Україні. Це звідси політичні події витиснули родину Байбузів на захід України. Лише історики тепер пам’ятають, що Тихін Байбуза був гетьманом України у 1597-1598 роках. Він мав свої володіння на Лівобережжі, а у лісах на правому березі Дніпра влаштував спершу пасіку, яка згодом переросла на хутір, а ще далі стала селом. Перша письмова згадка про Байбузи походить з 12 липня 1656 року, коли Богдан Хмельницький підписав один з універсалів в цьому селі.
Т. Байбуза належав до татарського роду, його батько, черкаський шляхтич, староста Черкаський і Канівський, охрещений татарин Михайло Байбуза володів маєтностями в басейні Сула та її притоків Удай і Солониця на Лівобережжі Дніпра. Був одружений з Ганною з Глинських. Полтавські володіння Глинських були в руках Огрофени Глинської (по чоловікові Байбузи) — дочки Василя Глинського. Байбуза татарською мовою означає багатий, могутній господар, сивий чоловік. Польські історичні джерела сповіщають, що татарський мурза М. Байбуза був відомий також як Грибунович – це прізвисько походило від імени його батька Грибуна. Землі на Лівобережжі він отримав від короля Стефана Баторія за воєнні заслуги.
Татарський мурза на службі польської корони отримав герб „Байбуза“ у 1590 році за військові заслуги. Т. Байбуза під час повстання Северина Наливайка воював на боці поляків. Під час повстання С. Наливайка Т. Байбуза був міським писарем Брацлава. Він своєчасно попередив шляхту про небезпеку з боку С. Наливайка, який засів у Брацлаві і оголосив себе ворогом шляхти. У Брацлаві мали відбутися щорічні збори шляхти Брацлавського воєводства для розгляду судових справ. Попереджена Т. Байбузою шляхта 1594 року усе ж попрямувала до Брацлава, де була побита й пограбована.
Після розгрому у 1596 році козаків гетьманом було призначено у 1597 році Т. Байбузу, відданого Польщі. Він очолив 9 листопада 1597 року похід на Крим. Під Перекопом козаки розгромили татар й зруйнували сторожові укріплення. Але на Запоріжжі козаки обрали гетьманом Федора Полоуса, узяли всі човни, харчі та скарб, що належали Т. Байбузові та вийшли у море до турецьких берегів. Повернувшись, вони напали на загін Т. Байбузи, розгромили його й забрали хліб та гроші собі.
Доповідаючи Кирикові Ружинському, підстарості черкаському, про свій похід на Січ, Т. Байбуза просив його клопотатися про те, щоб король призначив Т. Байбузу гетьманом своїм указом, оскільки він був лише виборним. Поява королівського указу піднесла ролю Т. Байбузи в цілому козацтві, в усій Україні.
Відомий історик Лаврентій Похилевич писав, що серед непрохідних боліт на річці Вільшанці з давніх давен був хутір Байбузи з пасікою. У 1789 році в Байбузах було вже 18 димарів. У 1796 році звели першу, дерев’яну церкву. Населення зростало. У 1900 році в селі було вже понад 2,000 мешканців. На кожну селянську родину припадало по 2 десятини угідь. З роками було збудовано млин, нові школу і церкву.
Відомий київський історик Володимир Антонович у дослідженні „Невідомий досі гетьман“ писав, що реєстрові козаки самі вибирали своїх гетьманів, яких польський уряд називав „старшими війська запорожського“. Гетьмани змінювалися надто часто, але В. Антонович називає вісім імен, щодо яких немає сумнівів.
В 1596 році старшим Війська Запорожського був визнаний Христофор Нечковський, після якого у 1597-1598 роках старшим був Т. Байбуза, опісля у 1600-1602 роках Самійло Кішка, який загинув у бою з шведами і був похований в Києві. С. Кішку в 1602 році замінив Гаврило Крутневич (або Кортневич), який теж очолив козаків у шведській кампанії. Потім були Іван Куцкович, Іван Косий. У 1606 году козацьким гетьманом був Григорій Ізапович, за ним у 1610 році Григорій Тискшевич. Також до переліку гетьманів у 1596-1618 роках В. Антонович додає Дмитра Барабаша, який був козацьким гетьманом в 1617 році. Зберігся його указ переяславськiй козацькій старшині, виданий у Черкасах 7 березня 1617 року, про повернення переяславському козакові Гаврилові Колушкевичу землі, яку захопили у нього переяславські козаки Саченки.
Отже, з Черкащини походить не лише гетьман Богдан Хмельницький, а й Тихін Байбуза з села Байбузи.