Після 17-річної мовчанки Україна повернулася до правописної проблеми. На цей раз вже не спеціяльна Державна комісія‚ утворена Кабінетом міністрів наприкінці 1990-их років‚ а Міністерство освіти і науки виступило ініціятором і головним автором нової редакції Українського правопису.
Це багато значить. Здається‚ що країна стоїть перед значно гострішими викликами‚ ніж мова: на сході триває війна з московськими найманцями‚ визискувана олігархами економіка не розвивається‚ гривня дедалі знецінюється‚ люди шукають праці за кордонами – й коли такі базові‚ підставові речі погіршуються‚ чи ж то час для поліпшення правопису?
Але згадаймо‚ що в серпні 1943 року‚ в розпал Другої світової війни‚ тодішній Голова Ради Народних комісарів УРСР Микита Хрущов з групою бойових генералів обговорював під Харковом проєкт Українського правопису з Народним комісаром освіти Павлом Тичиною та членами Правописної комісії академіком Леонідом Булаховським і Максимом Рильським.
Тому що мова – не десь там‚ не позаду всього‚ а в самій серцевині людської діяльности. Тому що рідним словом починається і закінчується людське життя. Тому що все минуще‚ крім слова. Тому що воно в’яже землю з небом. І не звичайний вірш це в Тараса Шевченка‚ а пророче осяяння:
Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос — більш нічого.
А серце б’ється — ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!…
Тоді‚ під Харковом‚ наш правопис не поліпшили‚ а погіршили‚ ще на крок наблизивши до російського. Знали яничари‚ що роблять‚ генеральськими чобітьми топчучи українську душу.
Тому ми у „Свободі“ нині щиро радіємо‚ що Україна‚ попри не найкращі соціяльні і політичні умови‚ перейматься правописом‚ долею рідної мови – тим‚ що для української громади в Америці завжди мало особливе‚ першорядне значення.
Від 1893 року‚ тобто від часу заснування газети‚ й до Першої світової війни‚ точніше – до поразки Української Народної Республіки і з’яви на Заході українських політичних еміґрантів „Свобода“ творилася неймовірно барвистою‚ неповторною сумішшю діялектів і говірок „старого краю“. Тяжко в тому періоді знайти публікацію‚ в якій не перепліталися б галицькі русизми‚ польонізми‚ австризми‚ мадяризми‚ народна лексика лемків і гуцулів.
Проте це не означає‚ що редактори не мали засадничих правописних орієнтирів. Вже у виданому „Свободою“ „Календарі для американських русинів на рік 1903“‚ у статті „Наша мова і письмо“ знаходимо основоположну вимогу: „…Кождий русин (такою тоді була самоназва українців) повинен свою мову любити‚ шанувати‚ плекати‚ не цуратись її і не калічити московщиною‚ польщиною‚ словаччиною‚ мадярщиною або англійщиною… Єсть навіть між русинами гільтяйська шайка людей‚ котрі нашої мови не визнають‚ котрі наш народ уважають прищіпкою москалів‚ котрі вічно воюють проти фонетики і обстають за етимологією…“.
Вже з цих слів можна зрозуміти‚ що правописний критерій полягав у дотриманні фонетичного принципу українського правопису‚ принципу транскрипції: пишемо так‚ як чуємо.
Перші еміґранти‚ люди інтеліґентні й освічені‚ помітно вплинули на мову „Свободи“‚ адже серед авторів того періоду бачимо Михайла Грушевського‚ Володимира Винниченка‚ Дмитра Дорошенка‚ Михайла Лозинського‚ багатьох інших авторитетних особистостей.
Самозрозуміло‚ на вищий рівень точности і краси слововживання „Свобода“ піднялася після Другої світової війни й масової еміґрації українців на північно-американський континент. Ця так звана „третя хвиля“ буквально відродила українство в Америці‚ заснувавши сотні українських церков‚ тисячі шкіл українознавства‚ десятки наукових центрів. Тоді „Свобода“ дістала таких знаменитих авторів‚ як Юрій Шевельов‚ Роман Смаль-Стоцький. Незмінним дороговказом газети став з того часу Харківський правопис 1928 року‚ або‚ як його називав Ю. Шевельов-Шерех‚ – „скрипниківка“.
Цей курс тривав до відновлення у 1991 році незалежної України і „четвертої хвилі“ еміґрації. Певна річ‚ „Свобода“‚ тоді ще щоденна‚ сприйняла її як можливість збільшити кількість своїх читачів-передплатників‚ однак‚ виявилося‚ що ця „хвиля“ більш ніж скептична щодо Харківського правопису. Почалися нелегкі розмови на тему: як бути далі? Хто має більше наукової і життєвої рації – діяспора чи Україна? Хто повинен „поступитися принципами“ заради того‚ щоб Україна і світове українство нарешті стали послуговуватися одним правописом‚ як це є в усіх інших діяспорах?
Велику надію для обох зацікавлених сторін давав створений Інститутом української мови Академії Наук України новий проєкт „Українського правопису“.
10 грудня 1999 року в НТШ в Ню-Йорку перед членами мовознавчої секції доповідав директор Інституту академік Василь В. Німчук – один з співтворців згаданого проєкту. В обговоренні брали участь два закордонні члени Державної Правописної комісії – академік Юрій Шевельов і професор з Канади Андрій Горняткевич. Автор цих рядків представляв на цій вузькій конференції „Свободу“ і може посвідчити‚ що взаємне порозуміння було дуже близьке. На другий день відбулася ширша розмова – з участю редакторів усіх україномовних газет східнього узбережя США.
До чести ню-йоркських мовознавців‚ вони спромоглися піднятися над собою‚ запевнивши‚ що коли цей проєкт буде узаконено в Україні‚ то приймуть його як норматив. Це при тому‚ що київський проєкт не передбачав чимало з того‚ що було для діяспори не просто звичним‚ але й принциповим. Наприклад‚ вживання пом’якшеного „л“ (плян‚ парлямент‚ доляр і т. д.).
А закінчилося сумно: українська влада у 2001 році‚ на явну догоду прорадянсько-проросійським мовознавцям‚ відхилила той проєкт найновішої редакції „Українського правопису“: наші недоброзичливці звинувачували авторів проєкту в накиданні Україні „діяспорної мови“…
Отже‚ крига скресла: нова редакція Українського правопису має своєю ціллю повернути нашій мові її традиційні‚ свідомо знищені совєтським режимом особливості. Ще невідомо‚ в якій мірі це буде наближенням до так званого Харківського правопису 1928 року‚ але саме це є головним орієнтиром. У ці дні і тижні триває обговорення‚ до кінця вересня‚ очевидно‚ будемо знати про остаточний результат.
Тоді обов’язково повернемося до цієї теми.