Щороку ми віддаємо шану мільйонам українців замордованих штучно організованим голодом в 1932-1933 роках. Наголос робиться на брутальності й нелюдській жорстокості більшовиків, на кількості загиблих в повільній агонії голодної смерти. Шукаються і називаються нові докази того, що це був свідомо сплянований геноцид українців, бо і в самій Україні і у світі навіть сьогодні в цьому переконані далеко не всі. Зрештою багатократно краще задокументований Голокост і тепер має більш ніж достатньо тих, хто заперечує його факт. Мені йдеться тут радше не про світ, а про самих теперішніх українців і їхнє обмежене бачення власної історії і сьогодення у призмі Голодомору.
У науковій літературі можна вирізнити два трактування Голодомору: вузьке і широке. Вузьке – це знищення за різними даними від трьох до шести чи навіть десяти мільйонів незалежних українських селян на початку 1930-их років. Тут увагу зосереджують на одному жахливому епізоді московської політики щодо українців, тих самих, яких в світогляді російського шовініста „нє било, нєт і бить нє может”. Широке – це трактування, що розглядає смерть мільйонів українців в 1932-1933 років як окремий епізод значно більшого у контексту історичних подій, що мають як діяхронний, так і синхронних аспекти.
Ще на початку 1950-их років Рафаель Лемкін аналізував Голодомор у термінах послідовного, свідомого, програмового винищення українців як національно-культурної єдности, інакше кажучи, у термінах їхнього ґеноциду. Він писав про чотириспрямований удар Москви проти українців, метою якого було не зібрати гостро потрібне для російського пролетаря збіжжя, а знищити українців як націю. Ось цих чотири удари: 1) удар у голову нації, тобто знищення її культурного проводу, інтеліґенції, науковців, письменництва; 2) удар у серце, тобто знищення всіх форм духовного життя, насамперед незалежних українських Церков, священицтва; 3) удар по тілу нації, знищення мільйонів селян, носіїв української культури, мови, історичної психології й пам’яті; 4) переселення на спустошені голодом українські землі росіян, як остаточний крок у геноциді українців.
Це невід’ємні і тісно пов’язані синхронні аспекти Голодомору, що їх програмово і свідомо здійснював Кремль при кінці 1920-их років, на початку 1930-их років. Коли ми кажемо про сам голод ізольовано від трьох інших „ударів” Москви по українській нації, ми спотворюємо саму суть явища. Це не лише близькозоре розуміння, воно іґнорує телеологію авторів Голодомору, їхню мету. Власне мета має бути основною категорією аналізи Голодомору як в синхронному, так і в історичному аспекті. З якою метою проводили той чи інший захід щодо українців, і якими мали бути наслідки кожного такого заходу? Нам кажуть, що й досі не знайдено жодного документу, де Сталін, Молотов, Постишев чи ще хтось із високих очільників комуністичної Росії чітко й недвозначно написав, що Кремль прагне знищити українців, як націю. Можливо не писав, а можливо написав і цей документ завбачливо знищено, або сховано. Відсутність такого незаперечного доказу і як наслідок неможливість узасаднення Голодомору як геноциду – це словесна еквілібристика тих, хто не бажає бачити очевидного і в такий спосіб виправдовує геноцид. Адже існує маса інших „документів”, що переконливо свідчать про телеологію російської політики знищення українців як нації (телеологія як реалізація політики з наперед визначеною метою).
Людина є істотою, що усвідомлює наслідки своїх дій безвідносно до того, оголошує вона про них наперед, чи замовчує. Замикаючи в порожньому льоху дитину на тиждень, притомний індивід знатиме, що він в той спосіб прирікає дитину на голодну смерть. Якщо цей індивід, незважаючи не це так і чинить, то він це чинить із усвідомленим наміром – заподіяти дитині голодну смерть. Тяжко доводити, що московське керівництво не знало наслідків політики, яку воно проводило щодо українців. Ціла низка заходів Москви політичного, культурного й економічного характеру мали в собі одну логіку і ціль – зробити так, щоб українців не стало, як окремої нації, культури, цивілізації, зросійщити їх. Усвідомлений наслідок ваших дій пов’язаний із їхньою наміреністю.
Ми звикли чи нас привчили думати про зросійщення лише як про мовну і значно рідше культурну асиміляцію з росіянами, розчинення української мови й культури в російській. Якщо погодитися, що кінцевим продуктом зросійщення є небуття українців як впізнаваної національної єдности, то слід тоді й погодитися з тим, що Голодомор, – це окрема форма, окрема стратегія, кінцевою метою якої є небуття українців. Відтак кожна стратегія соціяльної поведінки на рівні політики, культури, релігії, мови, економіки, кінцевим наслідком якої є підрив української національної ідентичности, її послаблення і розмивання у російській – є формою знищення українців, лагідного чи брутального, але знищення. Тут ми впритул підходимо до трактування Голодомору у широкому історичному контексті багатовікової політики Москви щодо українців, з її маґістральною метою знищити Україну як цивілізацію в усіх її основних виявах – насамперед мовних, культурних, релігійних, політичних, психологічних чи ще якихось відмінних від московських.
У цьому сенсі Голодомор, що його більшість з нас воліє комфортно бачити лише як факт минулого, є явищем українського сьогодення. Голодомор у ширшому сенсі політики знищення українства не припинився у 1933 році, він продовжувався протягом всього періоду совєтської влади. Голодомор, як стратегія знищення українців продовжується без перерви і після розпаду СССР, прибираючи інші, не такі дикунські форми, як у 1930-их роках. Стратегія знищення українців набула більш заувальованих і субтельних форм, а тому стала ефективнішою у здійсненні своєї кінцевої мети.
Назву кілька таких форм. Перша – це особливий механізм підбору й просування адміністративних, правоохоронних, військових, юридичних, бізнесових кадрів, коли висококваліфіковані фахівці з ознаками української ідентичности елімінуються ще на підході до престижних посад у всіх цих осередках політичної влади. Не таємниця, що україномовний кандидат на високу чи хлібну посаду в названих галузях за всіх інших рівних умов неуникно програє російськомовному кандидатові, який навіть не володіє державною мовою. Тому в Адміністрації Президента України, як ми переконувалися не раз із різних телезаписів, панує не українська мова і не українські кадри, починаючи з її голів, першого і нинішнього. Як тут не згадати зворушливе, хоч і малопереконливе гасло „Армія, мова, віра”. Те ж саме можна сказати не помилившися і про кадрову специфіку в інших стратегічних галузях українського суспільства. Така селекція нагадує політику вилюднення України від українців і переселення на їхнє місце росіян в 1930-их роках. Сьогодні це вилюднення і далі має місце, воно не фізичне, а тому не таке помітне. Воно ідентифікаційне, але результат одного й іншого тотожні – русифікація. Оскільки вилюднення ідентифікаційне, то зараз потужний пропаґандивний механізм працює на перегляд і переосмислення самого поняття „що значить бути українцем”. Тепер згідно з провідними рупорами олігархату українцем можна бути, маючи лишень пашпорт і при цьому не володіти мовою і навіть відкрито ненавидіти українські цінності, відкидати саму ідею української державности.
Другий форма продовження стратегії Голодомору – це особливий спосіб творення символічного капіталу в культурі, освіті і загалом інформаційному просторі, коли українське подається як провінційне, фолкльорно-етнографічне, несумісне з модерністю, а значить непрестижне, небажане тавро відсталости. Натомість російське подається як модерне і високопрестижне. На телебаченні, радіо, пресі, кіновиробництві існує гострий дефіцит високоякісних зразків української культурної продукції, не гібридної російсько-малоросійської, а української, що спирається на власний творчий ресурс і не оглядається на московський.
До певної міри маємо прокляте коло, бо навіть за умови наявности якісного українського продукту, суспільство, що глибоко переконане в непрестижності і провінційності власної культури віддаватиме перевагу третьосортному російському несмакові, там муркам, шансонам, висоцким і цоям перед перед українським, хай навіть світового рівня і зі світовим визнанням. Абсурдно, але факт, культура смертельного ворога українців сьогодні загалом тішиться більшим символічним капіталом серед них, як власна. В істоті справи вона замінила собою питому українську культуру для мільйонів українців. Iнакше блазень-українофоб з „95 кварталу” не тішився б таким виборчим рейтинґом. Ті, хто знищували під вивіскою сфабрикованого процесу „Спілки Визволення України” та українську культуру про такий успіх і мріяти не могли.
Третя, особливо смертельна форма продовження Голодомору – це політика мовної шизофренії, тобто послідовного й тепер закріпленого українським законодавством, інституціоналізованого спарювання української мови з російською скрізь і всюди. Це історично найдієвіша форма знищення українства в тій мірі, в якій мова є першою і визначальною ознакою модерної національної ідентичности. Це винахід новітніх посовєтських продовжувачів Голодомору. Навіть совєти до неї не змогли додуматися. Якщо в 1930-их роках, до них і після них українців, що публічно розмовляли рідною мовою піддавали відкритим переслідуванням, включно з фізичним винищенням, то сьогодні лінґвоцид здійснюється тим, що нас позбавляють самої можливости почути і навчитися рідної мови. Адже публічний простір заповнений або мішаниною російської з українською, або суржиком, або такою поґвалтованою українською, якої ніхто не наслідуватиме з власної волі. Про смертельну ефективність цієї новітньої форми продовження телеології Голодомору свідчить те, що українське суспільство загалом погоджується з нею і не чинить їй ніякого опору, спостерігаючи, як нове покоління швидко втрачає мову і переходить на російську. Все це робиться начебто добровільно з власного вибору, без видимого насильства. Начебто. У дійсності ж сьогодні пряме насильство 1930-их років замінили насильством символічним, яке, як відомо, у стократ дієвіше, бо успішно переконує своїх жертв в тому, що нічого страшного не відбувається, що так „історічєскі сложилось”, що „мовне питання – це для маніпуляторів, що „нє надо раз’єдінять украінцеф мовай”, що “мова не має значення”, що „спочатку треба збудувати економіку й армію, а тоді мовою займатися”.
Ще одна спільна риса Голодомору 1930-их років його продовження сьогодні. В одному й другому самі українці з ентузіязмом бруталізували своїх же співгромадян. Без їхньої масової участи обидва були б неможливими. Нам часто вказують на масову участь українців у загонах, що конфісковували збіжжя і все їстівне тоді, так наче це в якийсь спосіб виправдовує геноцид. Кожен, хто хоч посередньо знає історію, теж знає, що жертви завжди брали участь у власній загладі, що в кожній окупації були свої коляборанти. Використовувати це для морального виправдання окупантів і окупації може або сам окупант, або його поплічник, або ж його корисний ідіот.
Сьогодні самі українці беруть масову участь у продовженні Голодомору іншими способами. Одні мовчать і не чинять опору русифікації. Інші з ентузіязмом чи з холодного розрахунку беруть в ній участь.
Голодомор – це історія і логіка російського імперіялізму, що не обмежена 1930-ими роками. Голодомор продовжується сьогодні, продовжується в інших формах, але переслідує ту ж столітню мету Москви – знищити українців як націю. Найвищий час усвідомити це всім українцям. Найвищим час покласти край Голодоморові, що продовжується, хоч в інших формах, але з тією ж метою.
Юрій Шевчук – лектор української мови в Колюмбійському університеті, автор популярного підручника української мови для початківців ,,Beginner’s Ukrainian” (видавництво Hippocrene Books, Ню-Йорк, 2016, друге видання). Його есей ,,Мовна шизофренія. Quo vadis, Україно?” (Видавництво „Дискурсус”, 2015) викликало жваве обговорення й резонанс в Україні.