5 січня 1995 року київська газета „Літературна Україна“ вмістила велику статтю Миколи Мірошниченка „Судові позови стають тактикою лівих“, у якій узагальнено практику судових позовів членів Комуністичної партії України (забороненої у 1991 році і заново створеної у 1993 році) до журналістів і письменників, які обстоювали засади незалежної держави та її громадян. Газета писала: „Прагнучи політичного реваншу, ліві сили обрали судове сутяжництво своєю зброєю і заносять її, як первісний чоловік дубину, над головами тих, хто був ініціятором створення Руху, хто вів український народ до референдуму про державну незалежність“.
Газета захищала відомого письменника і журналіста Володимира Зарембу з тодішнього Дніпропетровська, на якого подали до суду, бо він у виступі на конференції політв’язнів назвав комуністів „ретроґрадами“, а вони образилися. У Черкасах судили письменника і недавнього політв’язня Василя Захарченка, який виступив проти зневажання гимну і герба незалежної України. Комуністи‚ щоб „дати гнівну відсіч“‚ скликали збори у Звенигородці (про збори у статті „Обговорити й засудити“ розповіла газета „Звенигора“). На зборах місцевий діяч Л. Жиров наголосив: „Я, як комуніст, не можу миритися з цим незалежним жовто-блакитним прапором і тризубом. Це фашистський добір бандерівського часу“. А вже йшов 1995 рік і державні символи були узаконені.
На захист переслідуваних встали газети „Самостійна Україна“, „Шлях перемоги“. „Молодь Черкащини“, „Звенигора“, численні українці. Але не стали суди, у яких верховодили комуністи. Усі звинувачені були засуджені до публічних вибачень і значних грошових кар.
Про мене теж розповіла „Літературна Україна“. Раніше я на 12 років був позбавлений права на журналістську діяльність, але у 1986 році на хвилі „перебудови“ усе ж повернувся і очолив радіомовлення в Черкасах. Разом з однодумцями ми змінили усю програму, впровадили передачі „Віра“, „Українська вітальня“, а також „Ви нам писали“, у якій я читав листи від людей. Новації викликали погрози комуністів різного ранґу. 9 лютого 1994 року я прочитав листа від 10 трактористів з села Петропавлівки біля Городища, які скаржилися, що про них місцевий керівник не дбає, зате має віллу з басейном, опалювальний підземний ґараж з двома автами, савною, а вони не мають навіть путньої ремонтної майстерні. Свого керівника вони назвали „партократом і комуністякою“. Я прочитав того листа і порадив трактористам закликати свого керівника до звіту, бо, як я сказав, журналісти розповідають про новини, а прокурор перевіряє дотримання законів.
Я не назвав керівника, але себе упізнав у партократові керівник господарства у Петропавлівці Володимир Остапенко, який подав на мене до суду і вимагав сплатити йому 600 млн. карбованців. Лист трактористів ми вислали до Обласного управління сільського господарства і до Координаційної ради професійних спілок области, які виявили, що у трактористів таки незадовільні умови праці. Суддя М. Дмитренко негайно вдовольнив позов В. Остапенка, який писав, що оприлюднення листа трактористів могло зашкодити висуненню його кандидатури у депутати Верховної Ради від обласної комуністичної організації.
Після радіопрограми прийшли численні відгуки від слухачів. Галина Шевчук з Умані писала: „Ви широко знані в нашій області як поборник демократії, добра та правди. Вашою працею в значній мірі ствердждується право людини на думку і слово“. З Городища написали Микола Малишко, В. Бондаренко. О. Кулинич, Андрій Тегерашвілі, О. Мусієнко: „Ми, жителі Городища, обурені судовою тяганиною, яку затіяв В. Остапенко проти кореспондента обласного радіо Л. Хмельковського. Висловлюємо йому щиру підтримку і подяку за змістовні і цікаві передачі. Вважаємо, що судовий наступ на кореспондента радіо – це спроба представників колишньої партноменклатури повернути усе назад, відновити монополію на істину і задушити голос правди про злочини комуністичного режиму“.
Газета „Молодь Черкащини“, у якій колись працював Василь Симоненко, слушно зауважила: „Не будьте байдужим до механізаторів бриґади, товаришу Остапенко, і напишіть нам, чи поліпшилися у них умови праці за час багатомісячного судового процесу, бо саме ж про це йшлося у листі з вашого села“.
В. Остапенко написав у судовому позові: „Після виступу обласного радіомовлення і перевірки відповідних служб по даному факту у мене значно погіршилося здоров’я, внаслідок чого я знаходився на лікарняному“. Звісно, суд судом, а хвора людина викликає співчуття. Тим більше, що переслідувані комуністами В. Заремба, В. Захарченко, М. Мірошниченко передачасно пішли з життя. Я попросив журналіста з Городища Володимира Чоса дізнатися про стан здоров’я В. Остапенка. В. Чос написав: „Після розвалу колгоспу Остапенко нічим не займався. Після Помаранчевої революції 2004 року заворушився, боровся за крісло першого заступника голови Городищенської райдержадміністрації – проте марно. Потім декілька років був начальником районного сільгоспуправління. Тепер живе тихо на пенсії“. Маю надію, що присуджені йому гроші підтримали здоров’я незламного комуніста, а я його вже партократом не називатиму, щоб знову не зашкодити здоров’ю комуніста.