Від червня 2014 року в українському суспільстві не стихають суперечки з приводу так званих „Мінських домовленостей“. Розділилася навпіл не лише громадська думка, зударилися й погляди експертів. Одні наголошують на плюсах досягнутої у Мінську мирної угоди, інші – на її мінусах. І дуже тяжко з цих двох напівправд скласти одну правду. Бо мирна угода є, а миру нема. В чому ж річ?
Петро Порошенко в інавґураційній промові в 2014 році урочисто запевнив: „Я є Президентом миру, а не Президентом війни“. І вже19 червня він, виконуючи передвиборну обіцянку, оприлюднив плян мирного вреґулювання на Донбасі. Президентові мир здавався не лише досяжним, але вже дуже близьким – в такій мірі, що 21 червня він наказав українському війську в односторонньому порядку припинити вогонь і наступ. То була перша тяжка помилка, і нею негайно скористалися проросійські бойовики, зміцнивши свої оборонні позиції.
23 червня „Тристоронню контактну групу з мирного вреґулювання ситуації“ очолив колишній Президент України Леонід Кучма. Це була наступна помилка. „Багатовекторний“ Л. Кучма, давно відомий своєю політичною позицією „і нашим, і вашим“, потульно сподівався на „молоко від цапа“ – на мир від Москви, смертельного історичного ворога України. І ще був такий недобрий знак: в першій і в усіх наступних зустрічах „Контактної групи“ брав участь київський посіпака Путіна Віктор Медведчук. Не випадково згодом залишив, з протесту, працю в цій групі керівник політичої підгрупи Роман Безсмертний.
Одностороннє припинення вогню тривало до 30 червня. Відтак українські війська і добровольчі батальони, не втративши бойового духу, визволили Слов’янськ. Проте, цей успішний наступ на фронті ускладнило знищення сепаратистами і їхніми російськими командирами пасажирського „Боїнґа“ Маляйзійських авіяліній. Український наступ знову зупинився.
Після цієї трагедії П. Порошенко запропонував перенести перемовини до Мінська, білоруської столиці. Функція Л. Кучми залишалася попередньою: випрошувати мир. Невдовзі був кривавий Іловайський котел, коли під час виходу з оточення, ніби погодженого з Москвою, росіяни підступно знищили дві колони українських реґулярних формацій і добровольчих батальйонів.
В черговий раз доводячи Европі своє миролюбство, 5 вересня 2014 року українська делеґація в Мінську рукою Л. Кучми підписала тристоронню (Київ-Луганськ-Донецьк) угоду про припинення вогню. І знову сепаратисти не виконали цієї угоди.
Все ж Мінський процес мав неябиякі плюси: завдяки тому, що не вибухнула велика війна, Україна виграла час, відбудувала і стократ зміцнила свою армію. А Росія, розпаливши збройний конфлікт на Донбасі і загарбавши Крим, опинилася під европейськими і американськими санкціями. Мінські домовленості на папері визнають принцип територіяльної цілісности України, визначають лінію розмежування між військами, дають змогу говорити про обмін полоненими, але великим мінусом Мінська є відсутність реальних механізмів здійснення угод і відмова Росія від будь-яких зобов’язань. Та найбільшим недоліком Мінська-2 – власне, пасткою для України – є умова про надання Донбасові статусу самоврядування.
Що буде тепер? Новообраний Президент України Володимир Зеленський повернув Л. Кучму на посаду керівника української мирної делеґації у Мінську. У перший же день цей слабкий перемовник оголосив, від імени президента, рішення не тільки про припинення вогню, але про заборону для українських захисників стріляти у відповідь. Того ж дня бойовики вбили декількох українських вояків.
То в чому ж полягатиме „нова“ роля Л. Кучми?