Газета „Свобода“ 18 квітня 1992 року повідомляла про пікетування вірними Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Кіровоградської обласної ради на захист о. Бориса Чорноводського та 26 голодуючих у Києві, які вимагали повернення УАПЦ незаконно відібраних храмів. Але тоді протест не призвів до якихось наслідків.
Я була свідком подій в селі Любомирка. Як зараз бачу о. Б. Чорноводського на ґаночку скромної хатини на околиці. Тоді протести з приводу дій Московського Патріярхату прокотились по всій Україні. Московський Патріярх Кирило заборонив громадам вільно переходити під юрисдикцію українських церков‚ а о. Б. Чорноводський з громадою віруючих села Любомирки зробив спробу перейти у УАПЦ ще у 1991 році.
Наша зустріч відбулась у тяжкий для о. Б. Чорноводського час, коли віруючі села фактично відмовлялись від нього. І це зовсім не дивно, адже навіть сьогодні, коли триває російсько-українська війна, кожен вихід громади з-під впливу Московського Патріярхату супроводжується шаленими скандалами, провокаціями, розповсюдженням неймовірних чуток і жорстким протистоянням. Що вже говорити про ті часи, коли український люд ще не прийшов до власної пам’яті.
Але віруючі любомирці, парафіяни храму Пресвятої Богородиці‚ що зберігся з першої половини ХІХ ст., тоді повірили о. Б. Чорноводському. Мешканці села Любомирки у червні 1991 року провели збори, що розглянули питання про упереджене ставлення єпархіяльної влади до них і перехід під юрисдикцію УАПЦ, про що телеграмою повідомили тодішнього єпископа Української Православної Церкви Московського Патріярхату (УПЦ МП) Василія. Підписи під протоколом поставили 29 осіб.
На підписантів почали тиснути і люди (а вони були здебільшого старшого віку) розгубились. Я тоді опитувала багатьох учасників тих зборів і їхні твердження суперечили один одному. Більшість визнавали, що збори відбулися і там йшлося про перехід до УАПЦ, але коли мова заходила про їхню особисту позицію, уникали прямої конкретної відповіді. Протистояти натискові, відстоювати свою позицію у них не було ні сили, ні твердости духу.
Того дня, коли я була у селі, єпархія УПЦ МП прислала у Любомирку нового священика‚ який переконував: „Це шпигуни американські до нас пролізли“.
Хоч і без громади віруючих, о. Б. Чорноводський таки перейшов у УАПЦ, кілька років служив у сусідній Миколаївській області. Та з життя пішов дуже рано, не встигши й посивіти.