6 грудня 1918 року загинув в бою четар Української Галицької Армії (УГА) Адріян Дзерович, який народився 27 травня 1899 року в сім’ї о. крилошанина Юліяна Дзеровича (1871-1943) і Наталії з Лотоцьких в Бродах, де його батько в той час був катехитом жіночої школи. Крім Адріяна‚ в сім’ї Дзеровичів було ще четверо дітей: Євген‚ Богдан, Олександра-Марія і Лідія.
А. Дзерович вчився в народній школі в Бродах, Стрийській гімназії і Львівській академічній гімназії. В Стрию Адріян (Ацько) вступив до Пласту. Разом січовим стрільцем Степаном Федаком (Смоком) та одноклясниками-відмінниками Любомиром Макарушкою і Петром Мінком був зарахований на навчання за державний кошт до військової академії у Вінер-Нойдштадті біля Відня. Закінчив військову академію з відзнакою і в званні четаря був приділений в Краків до 33-го полку стрільців.
Після розпаду Австро-Угорської імперії вирушив додому на допомогу українцям. По дорозі, на двірці в Хирові‚ зустрів товаришів і разом взялися організовувати українські стрілецькі відділи для оборони Хирівщини. Поляки‚ користаючись з невпевнених дій українців в Перемишлі, відібрали владу і переважаючими силами пішли на Хирів‚ який був важливим стратегічним пунктом для обох ворогуючих сторін. Під натиском переважаючих сил УГА довелось відступити з Хирова в напрямку Стрия.
На жаль‚ історія не залишила достовірних згадок про обставини загибелі четаря А. Дзеровича, тому лише на підставі споминів генерала Антона Кравса та інших вояків розповім про обставини бою, в якому героїчно загинув А. Дзерович.
А. Кравс прибув 24 листопада 1918 року з Відня і відразу був призначений командувачем Хирівського фронту. Він організував розпорошені сили українців і з ними успішно відбивав атаки поляків. А. Кравс розробив плян наступу на Хирів, щоб звідти піти на Перемишль і‚ знищивши міст через ріку Сян‚ перекрити полякам в Львові основне постачання зброї і живої сили.
5 грудня розпочався наступ трьома основними групами на Хирів, Добромиль і Нове Місто. Двома піхотними сотнями, з підтримкоюпанцерного потяга і батареї‚ вдалось подолати опір ворога в селах Слухині, Посаді Хирівській і захопити Хирів. Ворог в паніці втік залізницею до Сянока.
Сотні розвинули наступ і увечорі того ж дня захопили Добромиль, інша сотня взяла Нове Місто. Але цього вже не бачив А. Дзерович, який‚ поцілений ворожою кулею в голову‚ впав під Хировом. Того дня під Хировом загинуло ще два українські стрільці і вісім було поранених. Така була ціна взяття Хирова, важливого вузла в напрямку на Перемишль. Добромиль і Нове Місто.
Пізніше історик Лев Шанковський слушно зауважив: „Четар Адріян Дзерович був абсольвентом австрійської Воєнної академії, але комендант Стрийської области замість затримати військового академіка в штабі, послав його на фронт під Хирів, де він загинув“.
У 1929 році Соня Бонківна залишила у „Літописі Червоної Калини“ такі слова про похорон А. Дзеровича в Хирові:
Напис на звороті фотографії Адріяна Дзеровича (Архів „Свободи“).
„На другий день, у неділю, під вечір на ринку уставилось військо та зібрались товпи народу, щоб віддати тим‚ що впали‚ останню прислугу. На середині ринку стояло кілька сотень піхоти та три гармати‚ прикрашені смерекою. Зачалось. Домовини винесено перед хату. Панотці зачали Панахиду. Відтак домовину з четарем Дзеровичем положили на першій гарматі, двох других стрільців на дальших гарматах. Зачався сумний похід. Попереду ніс стрілець хрест, відтак несено хоругви. За ними йшла, важко ступаючи, сотня піхоти з старшиною попереду. За нею йшло двох священників, опісля гармати, кожна з них запряжена у три пари коней, везли дорогий всім тягар. З боків йшло також стрілецтво. За домовиною ішов полковник Кравс зі своїм штабом, представники поодиноких відділів та товпа народу. На кладовищі похід здержується. Домовини знято з гармат. Побіч них з одного боку стоїть сивоголовий полковник, окружений старшинами, з другого боку духовенство, з третього маса народу, а недалеко від домовини стоїть почетна сторожа‚ неначе викута з мармору. Немає лише біля домовини ні мами‚ ні тата найдорожчого сина, які у Львові не знають, не передчувають, що нині їх дитину складають у гріб“.
А. Кравс наказав тимчасово похоронити А. Дзеровича в гробівці отців-єзуїтів на цвинтарі в Хирові. 21 березня 1920 року перевезено останки до родинної гробниці Дзеровичів на Личаківському цвинтарі в Львові. Українська громада Львова організувала величний похорон під час перепоховання А. Дзеровича. Домовину від брами до гробу несли Степан Федак старший, професор Кирило Студинський та інші. А знаменитий промовець о. прелат Леонтій Куницький виголосив прощальну промову, за яку польська прокуратура потім притягнула його до судової відповідальности.
Два брати А. Дзеровича теж служили в УГА: Євген – санітарним хорунжим, а Богдан був ад’ютантом поручника Дмитра Блавацького, коменданта куреня в 4-ій Золочівській бриґаді, опісля закінчив правничий факультет у Львівському університеті, працював адвокатом, виїхав у США, похований на цвинтарі св. Андрія в Савт-Бавнд-Бруку‚ Ню-Джерзі.
Сестра Олександра-Марія закінчила гімназію Сестер Василіянок, вийшла заміж за майбутнього нотаря Лева Голінатого. В спільному шлюбі народились син Микола та дочка Таїса Богданська, відома в США українська піяністка-педагог. Лідія теж успішно закінчила гімназію‚ працювала вчителем-філологом, померла 2004 року у Львові, не доживши півроку до свого 100-ліття.
Це було високосвічене, ідейне, жертовне, золоте покоління, яке вклало свою вагому лепту в сьогоднішню незалежність України.
Світлина А. Дзеровича походить з сімейного архіву Марії Рипан з Канади, племінниці бл. п. Кардинала Любомира Гузара‚ яка надала мені для розшифрування альбом свого дідуся Ярослава Гузара і на одній з світлин я впізнав А. Дзеровича.