Історичні честь і слава невмирущої пам’яті Запорозької Січі‚ честь і слава безсмертних Героїв Крут і Першого Зимового походу Армії Української Народної Республіки‚ честь і слава леґендарної Української Повстанської Армії сьогодні‚ на подив і щире захоплення усього світу‚ оживають у блискучих перемогах українського вояцтва над московськими варварами. Ні‚ не такі вже й погані ми‚ правнуки славних прадідів великих‚ якщо в нас пробудився такий могутній звитяжний дух! Через віки і покоління кличе він до бою і самопожертви в ім’я життя і свободи.
Тому й зовсім не дивно чути в інформаційному просторі цю думку: після перемоги найславніші герої війни повинні прийти в політику й докорінно змінити її‚ очистити від бруду корупції і самоцільного‚ нікчемного владолюбства‚ піднести націю на заслужену нею височінь – щоб нарешті збулося пророцтво кирило-методіївських братчиків: „Камінь‚ що його відкинули будівничі – він наріжним каменем став‚ то Господь його дав‚ і дивний він в очах наших“.
За всієї логічности такого погляду на майбутнє України‚ він справи не рятує. Не можна золотим віником замітати хату. Огляньмося на найдавніші культури: військові товариства становили у них другий за значенням суспільний стан – відразу за релігійним. В давній Індії варна кшатріїв‚ тобто воїнів‚ ішла відразу після варни жерців-брамінів. Цей природний‚ спонуканий самим життям порядок був властивий і Европі ще з часів норманів. Відтак традицію перебрали й ушляхетнили англо-сакси Британії‚ де вже в ранньому Середньовіччі відбувся суспільний триподіл: одні працюють‚ другі захищають країну‚ треті моляться за неї. При цьому лицарство користувалося особливими привілеями в суспільстві – про це свідчить Велика Хартія Вольностей.
З тих часів у Британії бере початок церемонія посвячення в лицарі. Два роки тому королева Єлизавета ІІ торкалася священним мечем плеча героя Другої світової війни 100-річного Томаса Мура. Звання лицаря він удостоївся за цей справді неабиякий подвиг: щоб зібрати гроші для лікарів‚ котрі постраждали від коронавірусу‚ він ходив‚ спираючись на палицю‚ довкола свого дому‚ поки не зібрав 300 мільйонів фунтів.
Але ж ми‚ українці‚ не менше віддані традиціям‚ аніж британці! І обряд посвячення‚ наприклад‚ в запорізьке козацтво‚ був не менш урочистим й відбувався після декількох років напружених фізичних‚ моральних і духовних практик. Наостанок новачок-джура дістав нове ім’я і вже такою „іншою“ людиною‚ готовою до самопожертви в ім’я батьківщини‚ приходив на Січ.
Річ‚ звісно‚ не в обряді‚ річ – в суті традиції: це суть самого життя. Соціяльні утопії‚ лівацтва різних ґатунків зіпсували природний лад своїм нібито гарним‚ але відірваним від реальности і тому шкідливим пацифізмом: має бути все гарно‚ безхмарно‚ геть війну‚ геть зброю – а цього лише й чекають всякі гітлери‚ путіни‚ чен ири чи гаменеї.
Арджуна у „Бхагавадгіті“ теж був спробував схилитися „вліво“‚ коли побачив перед собою військо своїх свояків. Але Крішна сказав йому: „Не забувай‚ ти – кшатрій‚ твоє призначення – битва‚ тому встань і йди в бій“.
Подібний сюжет знаходимо в невичерпно мудрої Лесі: граф фон Ейнзідель прагне уникнути вояцького призначення – і раптом чує з портретів предків: „…Ми лицарі всі без догани й страху, Ми в серці ховали не марну пиху, А цноти, що зрощує слава. Глянь, всі ми – закуті в залізо борці, Або посивілі в науках ченці, Ми світочі свого народу. За нами спокійно жили орачі, Бо ми боронили і вдень і вночі Плоху гречкосійську породу…“.
В Лесі Українки ще є й дуже точне пояснення задавненої української проблеми – словами Роберта Брюса‚ короля шотляндського: „Нема в нас лицарства‚ нема в нас панів‚ Вони вже аглійські піддані; Та є ще в країні шотляндський народ‚ Не звик він носити кайдани!“. Дуже‚ дуже довго українські вищі касти були російськими підданими. Це велике диво – що дух військового героїзму в нашому народі не занепав. Цей дух і має стояти на сторожі нової України – демократичної‚ справедливої‚ але й сильної‚ непереможної‚ лицарської. Коли відродиться культ лицарства‚ то й політика стане зовсім іншою.