З початку лютого до Петербурга приїхали понад 7 тисяч українських біженців.
Багато хто зізнається – їхали без ілюзій, але таких труднощів, з якими довелося зіткнутися після вимушеного переселення, навіть не припускали: на роботу беруть неохоче, знайти місце в дитсадку – ще важче, а жити просто нема на що – очікування обіцяних президентських 10 тис. рублів розтягується на багато місяців.
Від повернення на батьківщину їх утримує лише одне – їхати назад нема куди.
Минула п’ятниця для Віри стала однією з найрадісніших за останні вісім місяців – нарешті вдалося вибити путівку до дитячого садка для шестирічної доньки. Вона розповіла: „Місця в садку були, але чомусь у черзі ми були 250-ті. Щоразу, коли ми проходили повз дитячий садок, дочка питала: „Мамо, чому мене не беруть? Зі мною щось не так?“ Як я можу дитині пояснити, що річ не в ній?“.
У Петербург Віра з родиною приїхала у березні. Рішення вибиратися з Маріюполя „хоч на край землі“ ухвалили після того, як черговий снаряд вщент спалив житло сусідів. До цього два тижні просиділи у маленькому сирому підвалі свого двоповерхового будинку. У підземеллі сиділи вшестеро – Віра з чоловіком Олександром, дві доньки, син-грудничок та бабуся. У перервах між обстрілами на багатті готували їжу, там же гріли воду, щоб помитися, до вбиральні ходили по черзі у цебро. Своє 35-річчя Віра зустріла також у підвалі. Вже у березні всі магазини були розграбовані.
У Маріюполі вони мали два медичні центри: вона директор, він – відомий на всю Донецьку область лікар-ендоскопіст. Коли все сталося, залишилися практично без копійки. Дорога до Бердянська, на яку раніше потрібно 40 хвилин, розтяглася на 9 годин – вимушені переселенці вишикувалися в кілометрові пробки.
Наступного дня сім’я зібрала речі та поїхала до Петербурга. Притулила їхня рідна сестра свекрухи. На свої гроші зняла їм однокімнатну, виклопотала прописку.
Першою підніжкою став „тимчасовий притулок“ – документ, що засвідчує особу на території РФ, без якого не те що працювати, навіть у поліклініку не пустять, довелося чекати два місяці. Принагідно з’ясувалося, що посвідчення Віри як багатодітної матері в Росії документом не вважається і ніякі пільги їй не світять.
Другою складністю стала спеціяльність Олександра – працювати в Росії лікарям з України не можна без підтвердження своєї кваліфікації та іспиту. Це все потрібно було подати в Росздравнагляд у перекладі російською мовою в подвійному екземплярі. Отримання документів у відомстві підтвердили лише 12 травня, і це дало допуск до іспиту, який мав відбутися 24 червня.
Третьою проблемою стала робота. Хоч Олександр і склав іспит з першого разу, зв’язуватися з лікарем-біженцем пітерські клініки здебільшого не хотіли, а в тих, що готові були ризикнути, зарплатна стеля вперлася в 60 тис. рублів, а квартира коштувала 30 тис.
Віра: „Все, що ми заробили за життя, ми втратили – дім, роботу. Нас позбавили всього. Я ходжу в чужій куртці, у чужих штанях. Дякую добрим людям, інакше і цього зараз у мене не було б. Нам сказали: „Приїжджайте, ми своїх не кидаємо“.
Але чомусь, коли приїхали, то виявилися нікому не потрібні. Ми не розуміємо, як нам далі годувати сім’ю, роздавати борги, як далі жити. І повернутися нікуди“.
Коли над містом проносяться літаки, Світлана тікає у коридор. Шість місяців минуло з того часу, як її з чоловіком і двома синами волонтери вивезли з Маріюполя до Петербурга. „Ми й не думали їхати до 22 березня. Того дня в нашому районі був сильний обстріл, весь двір наш був зруйнований, і ми зрозуміли, що якщо залишимося, то загинемо. Так під обстрілом і побігли, свистіло прямо над головою. Біжимо, син репетує: „Мамо, я боюся!“ А я теж боюся, але біжимо.
Прибігли до іншого району, а там якраз волонтери: вивозять сім’ї з дітьми.
Переклад необхідних документів російською розтягнувся на два місяці, а без них влаштуватися на роботу не могли. Чоловік у неї машиніст баштового крану. Але коли проходив медичну комісію, з’ясувалося, що має високий тиск. Влаштувався мийником посуду.
48-річна Світлана спробувала прилаштуватися комірницею, але автобус, який розвозив співробітників на підприємство, не хотів чекати, доки вона відведе молодшого сина в дитячий садок.
„Якби у квітні ми знали, що в Европі усім одразу забезпечують та житло дають, туди б поїхали не роздумуючи. А тепер, коли на переклад документів віддали 15 тисяч, сенсу вже ніякого в Европі немає, – каже Світлана. – Я б повернулася до Маріюполя, багато хто назад їде. Та нікуди – будинок наш зруйнований“.
Олена працює на складі гуманітарної допомоги, яку приносять жалісливі петербуржці. У Петербург Олена з чоловіком та малюками двох та п’яти років приїхала з Луганської области наприкінці квітня. „Говорили всім, що повезуть у Дніпро, а привезли сюди“, – каже Олена. – Перший місяць прожили у подруги, потім довелося з’їхати. Квартиру знайшли з десятої спроби за 20 тисяч. Коли дізнавалися, що ми з Україною, завищували ціну. Спочатку спали на підлозі – під голову підкладали куртки. Насамперед купили дві чашки, дві ложки та дві тарілки – все, що міг дозволити бюджет. Влаштувалася на роботу одночасно в трьох місцях – прибиральницею, посудомийкою та офіціянткою, приносила додому не більше тисячі рублів за день. Бували дні, коли грошей не вистачало не лише на їжу, а й навіть на проїзд у метро. Коли дізналася, що волонтери збираються відкривати склад гуманітарної допомоги, вчепилася у цей шанс руками та ногами. Грошей тут не заробити – гонорар складається з пожертв добровольців, але хоч би тепер у сім’ї не голі й не босі. Гуманітарний склад одягнув першу хвилю переселенців. На черзі – мешканці Луганської та Херсонської областей, вони потягнулися до Петербурга на початку листопада.
„Фонтанка.ру“