Щороку напрередодні Великодня приходила до нас тітка Кася, і вони з мамою разом складали якісь речі у квадратний пакунок, який потім тато забивав маленькими цвяшками. Одного разу я навіть несла його на пошту. Адресований він був на село Дрогобицького району до жінки на ім’я Фєня. Якось я запитала, що то за Фєня, якій щороку треба робити стільки подарунків. Але мама виявилася майстринею жартом відповідати без відповіді.
Пізніше до нас на Херсонщину приходили листи, адресовані архаїчним почерком. Частина літер були написані на латинський манер. У цих листах я знаходила невідомі мені слова – наприклад, шпиталь. Від імені літньої жінки Фєні велася детальна оповідь про повсякденне життя її родини. Також вона запитувала про кожного з нас, акуратно перелічивши всіх, починаючи від тітки і тата. У кожному листі вона просила нічого не посилати. Але щороку, перед Великоднем, до нас приходила тітка і шафи з тканинами і білизною знову порожніли.
Тільки в 1990-их роках я дізналася, що Фєня доводилася сестрою мого діда Василя. Що тато з сестрами шукали її довгі десятиліття. Що коли мені було 5 років, батьки поїхали шукати своїх родичів у Галичині, і я навіть цілий вечір якось просиділа на колінах Фєні з повними кишенями солодощів.
За давньою бойківською традицією Фєню, одну з багатьох доньок, віддали до сусіднього села, де її посватав син заможної родини. Село було на іншому боці ріки Сян – а це значить, що після Другої світової війни Феню від батьківського дому відділив радянсько-польський кордон.
1946 року Феня, яка до того часу вже встигла двічі повдовіти, вимушено покинула своє село. За офіційними документами її було евакуйовано в рамках обміну населенням між УРСР і Польщею. Фактично це виглядало так. На світанку 6 червня село від дороги і лісу оточило польське військо. Всіх мешканців вбрід перегнали через Сян на радянську територію. Там їх зустріли радянські прикордонники і всіх переписали. Пішки їх гнали на станцію до Устрік – під конвоєм з вівчарками, вночі, щоб менше їх бачили. А там уже у вагонах привезли кого куди. Феня трималася сусідів – вдова з дітьми, хто їй допоможе…
В селі під Дрогобичем їй дали хату, яку вона називала „дірявою“. Неподалік стояв костел – свідок того, що колись у селі жили поляки. Після смерти Сталіна, в 1954 році, Фєня написала листа до братової, моєї бабці Марисі, запрошуючи всіх до себе. Та лист повернувся зі штампом, що за вказаною адресою ніхто не живе. І вона подумала, що братову родину повезли на Сибір…
Та все було інакше. В 1951 році рідне містечко Фєні потрапило в межі Польщі, а всі мешканці і татова родина включно, були переселені на Херсонщину. Про це Феня дізналася значно пізніше і довго плакала…
Коли я приїхала на Дрогобиччину до бабці Фєні та побачила вже тільки її ім’я на старому цвинтарі, де українські могили сусідують з польськими. Син Фені, мій стрийко Юрко, розповідав про подвір’я, на якому виріс мій тато, про мою бабцю і діда, яких я не бачила також. І про Фєню, шлюбним фартухом якої „зливали вроки“ всім хворим дітям…
Пізніше стрийко Юрко до півночі сидів зі мною і розповідав, що в документах про переселення його не знайти. Бо в 1945 році, коли пішли поголоски, що всіх будуть виганяти, він пішов до лісу, щоб захистити свій дім… Через два роки Юрко перейшов кордон із сотнею, а потім шукав матір Фєню. І будував хату – найдивовижнішим способом, про який я тільки чула. Коли йому не дозволили спорудити нову – він заклав фундамент і зводив стіни всередині старого дому.
Привів жінку, також переселенку – „би ми нихто в вочи ни колов“, піднімав молодших братів і сестер, ростив дітей і внуків… „Ми такі самі люди, як всі – просто ми не дома“, – казав стрийко Юрко, смачно потягуючи цигарку. Він гордився тим, що частина села, в якому жив, складалася з таких самих переселенців – тільки вже з різних частин Закерзоння.
Коли батьки подорожували Львівщиною та Прикарпаттям, ми заїжджали до багатьох садиб. Тогді я смутно уявляла собі, що татова родина така величезна. І вже зовсім не розуміла, чому всі опинилися в різних місцях і чому не всіх нам вдалося знайти після довгих років пошуків.
Пізніше тато запитував, чи траплявся мені хтось „з наших“, коли я записувала спогади. Такі випадки справді були. Але не завжди. Гірка правда полягала в тому, що старші на той час уже відійшли, а молодших не завжди цікавило спілкування з людиною, яку вони бачили вперше.
Якось увечері, коли я застала тітку Касю на меланхолійній ноті, запитала: „Тітко, у нас так много родичів – а чого ви з мамов пакунки слали тілько до Фєні?“.
Тітка посміхнулася, пригорнула мене, і з її обличчя було видно, як вона поринає у спогади: „Фєню наш тато, а твій дідо, любив найбільше. Кілько сестер мав, а все про Фєню повідав… Як він вмирав, то казав: Фєню ни забудьте. То бизме Фєню зо Ступосяна ни забули“.
Сьогодні, коли всі згадують про трагедію Закерзоння 1944-1946 років, я згадую про улюблену сестру мого діда Фєню, – одну з тих, хто її пережив. Чиї босі ноги 75 років тому ступали по камінцях цієї бистрої ріки, а серце вірило, що вона ще повернеться домів…
Фєня – одна з 482 тисяч українців Закерзоння, тодішніх польських громадян, вигнаних 75 років тому в УРСР і досі не визнаних Україною депортованими.