(Продовження)
Хоч ми вже й звикли до таких заголовків у пресі‚ як от „Франція хоче замирення на Донбасі“‚ „Німеччина не відмовляється від Північного потоку-2“‚ „Париж говорить про непотрібність НАТО“‚ „Берлін визнає інтереси Росії на пострядянському просторі“‚ і так далі й тому подібне‚ ці приклади є не просто лінґвістичними ненормальностями – вони затуманюють реальний зміст політичних процесів і явищ. Насправді йдеться не про Францію чи Німеччину‚ навіть не про Париж чи Берлін‚ а про цілком певних державних діячів та чільних політиків‚ що сутнісно впливають на ухвалення найважливіших рішень‚ на самий курс країни. Тому завжди варто пам’ятати‚ що майже кожне зрушення в добрий бік і кожен злий крок мають конкретне „ім’я і прізвище“.
Тільки не думаймо‚ що добре і недобре – це такі собі умовності вчорашнього дня‚ і що вони не застосовні до сьогоднішньої політики‚ бо тут діють чисті‚ вивільнені від будь-яких моральних критеріїв‚ інтереси. Ні‚ безпринципність‚ лицемірство‚ продажність‚ боягузтво‚ злочинна байдужість до ближнього ніколи‚ поки світ світом‚ не вийдуть з-під людського осуду.
На жаль‚ проблему глибокою і всеохопною робить та обставина‚ що індивідуальні вади і хиби‚ не засуджені вчасно‚ стають вадами і хибами суспільними. Й тоді вже справді можемо казати: це ось така Франція‚ така Німеччина‚ така Росія.
Ну‚ щодо Росії‚ то вона зовсім-зовсім-зовсім інакша‚ і саме її фундаментальна неподібність до жодної іншої країни якоюсь мірою й виправдує европейців‚ котрі ніяк не позбудуться „взаєморозуміння“ з Москвою.
Мало хто на Заході ясно здає собі справу з того‚ що сталося в Росії з розпадом СРСР.
До 1991 року там ще якось утримувався баланс сил між партією і КҐБ. Партія робила вигляд‚ ніби контролює цю в недоторканості перейняту від сталінізму свавільну таємну службу‚ але вже й тоді вона була державою в державі. За Путіна‚ вихідця з цих чорних надр‚ Федеральна служба безпеки повністю замінила собою державу. З того часу Росія зовсім перестала розвиватися. Пару днів тому відома російська діячка і прихильниця Путіна Валентина Матвієнко дуже здивувалася‚ що в Росії нема навіть свого виробництва цвяхів. Що вже казати про нові технології‚ електроніку‚ мікрочіпи. Це при тому‚ що в Москву щодня пливуть мільярди за експорт нафти і газу.
З Москви ці мільярди з року в рік перетікають в інші країни‚ зокрема й особливо европейські – на утримання путінської аґентури‚ на підкупи державних чиновників‚ партійних і громадських активістів‚ журналістів‚ університетської професури.
На суспільну поверхню спливають лише окремі імена. Наприклад‚ Ґерхарда Шродера‚ котрий ще будучи канцлером Німеччини узгоджував з Путіном проєкти нових російських газогонів по дну Балтійського моря‚ завзято аґітував за вісь „Париж–Москва–Берлін“‚ за „стратегічне партнерство з Росією“ і врешті став високоплатним (600 тис. дол. річно) головою Ради директорів „Роснєфті“‚ відгалуження російського „Ґазпрому“.
Було б дивно‚ якби після Шродера Німеччина не мала Штайнмайєра з його пропутінською „формулою“‚ або адмірала Шьонбаха‚ котрий схвалив російське загарбання Криму і виступив проти можливого членства України в НАТО‚ або Мануели Швезіґ‚ засновниці Фонду з ціллю допомогти Росії обходити санкції США‚ або колишньої комсомолки Меркель‚ яка ще з 2014 року‚ в обхід санкцій‚ продавала Росії зброю і так ніжно називала Путіна „дорогим Володимиром“‚ а тепер мов води в рот набрала – ні слова осуду на російське вторгнення в Україну 24 лютого цього року.
А хто ж там говорить про Україну? Ось хто: 29 квітня з відкритим листом до канцлера Олафа Шольца звернулася велика група німецьких діячів культури з закликом в жодному разі не постачати Україні потрібну для її перемоги зброю.
Мабуть‚ заклик цей заклик берлінська влада таки взяла до уваги‚ якщо на 9 травня заборонила вивішувати український прапор. Така тепер німецька культура?
А погляньмо‚ як заметушився Макрон‚ почувши про проєкт українсько-британсько-польського воєнного союзу – посмів пропонувати Зеленському поступитися якоюсь частиною суверенітету України‚ щоб допомогти Путінові „зберегти обличчя“. Весь світ знає‚ що у Путіна нема обличчя‚ але чи є воно у Макрона? І чи не на догоду Путінові Макрон цими днями‚ 9 травня‚ виступаючи в Европарляменті в Страсбурзі‚ намагався відіпхати Україну від Европи: „Потрібно декілька років‚ а може десятиліть‚ аби можна було прийняти Україну до Евросоюзу“.
Що сталося з Макроном? Адже він нібито зовсім інакше починав свою президентську діяльність. Російсько-американський політолог Андрій Піонтковський пояснює це розпаношуванням в усій Европі кремлівських шпигунів‚ котрі постачають Кремль компроматом на европейських політиків‚ зокрема президентів.
Цитуємо А. Піонтковського:
„Через місяць після обрання Макрона Путін мав візиту до Франції. На галавинці перед Єлісейським палацом відбулася прес-конференція‚ і на ній Макрон буквально по стіні розмазував Путіна. Нещадно! Так ніхто і ніколи з західніх керівників з Путіном не говорив. Путін був у такому шоці‚ що‚ повернувшись до Москви‚ два тижні не з’являвся на людях. Але вже через місяць на економічному саміті в Санкт-Петербурзі всі‚ на загальний подив‚ побачили зовсім іншого Макрона – тихенького‚ несмілого‚ в присутності Путіна любо-мило махав хвостиком. Бо на той час йому вже показали якийсь компромат. І Макрон очолив европейську „спецоперацію“ під назвою „Не треба принижувати Росісю“. А це означає змусити Україну до миру на умовах Путіна…“.
Замало прикладів европейської беспринципности? Ними можна заповнити всі сторінки газети‚ якщо візьмемо до уваги хоч би період від російської анексії Криму і розпалювання війни на Донбасі. Згадаймо резолюцію Парляментської Асамблеї Ради Европи з квітня 2014 року – про „спільні цінності з Росією“.
Европа вперто заплющувала очі на беззаконня Путіна‚ на його президентську нелеґітимність‚ власне – викохала‚ випестила його‚ тому сьогодні не хоче поразки Росії‚ не хоче перемоги України‚ боїться її майбутнього розквіту‚ боїться конкуренції‚ і не лише економічної. З одного боку – жалюгідний страх‚ моральна ницість‚ інтелектуальне безчестя‚ з іншого – московські гроші і давно та глибоко впроваджені в західні інституції кремлівські аґенти впливу.
І врешті дійшло до того‚ про що пише сьогодні американський історик‚ глибокий фахівець зі східньоевропейських тем Тімоті Снайдер: „Тридцять років німці читали українцям лекції про фашизм. Коли ж фашизм насправді прийшов‚ вони його фінансували‚ а українці гинули у боротьбі з ним“.
У найближчі дні і тижні будемо чути нові й нові арґументи на користь миру з Росією‚ на користь Мінську-3‚ Мінську-4 і т. д.
Певна річ‚ на світі не перевелися справжні европейці. Відомий французький філософ Бернард-Анрі Леві свою статтю про Революцію Гідности закінчив був словами: „Україна – це шанс на переродження для нинішньої бездушної Европи“.
Шкода‚ що до втілення цієї істини в реальне життя такий тяжкий і довгий шлях.