Ще минулого року позачергові парляментські вибори в Україні здавалися дуже можливими.
Неозброєним оком було видно‚ як багато серед депутатів є невідповідних чи просто шкідливих осіб‚ політична і моральна якість котрих не давала країні оздоровити і підняти економіку‚ соціяльно захистити людей‚ зокрема в медицині‚ освіті‚ комунальній сфері. Подібних „слуг народу“ на гарматний вистріл не можна підпускати до впливу на доленосні державотворчі рішення. З цієї точки зору позачергові вибори виглядали вповні логічно.
Та не менш логічно звучали й контрарґументи: а чи є шанси‚ що в наступному скликанні в депутатських кріслах опиняться достойніші обранці? Адже досконалішого закону про вибори так і не ухвалено. По-друге‚ чи було б доцільним розпалювати політичну боротьбу в умовах російської аґресії на Донбасі? Москва неодмінно скористалася б ситуацією‚ щоб збурити і отруїти внутрішню українську атмосферу.
Нарешті‚ найсуттєвіше запитання: хто саме дістав би вигоду з позачергових виборів? Проста відповідь: та політична сила‚ яка очолює рейтинґи. А це партія „Батьківщина“ Юлії Тимошенко. За неї готові віддати голоси понад 12 відс. виборців. „Бльок Петра Порошенка“ іде другим – з 9 відс. підтримки‚ а на п’яти йому наступає „Опозиційний бльок“.
Тому дехто з експертів припускає‚ що для „БПП“ з його нинішньою електоральною базою‚ нині ще досить сильною‚ позачергові вибори теж були б корисними. Однак‚ насправді все набагато складніше. Річ у тім‚ що соціологічні опитування залишають „Народний фронт“ Арсенія Яценюка поза новим парляментом‚ а це означає‚ що „Бльок Петра Порошенка“ втратить партнера і нова коаліція може скластися дуже небажаним чином. Що тоді має робити „БПП“? Не піде ж об’єднуватися з „Батьківщиною“ чи‚ тим більше‚ з „Опозиційним бльоком“‚ бо це для П. Порошенка означало б цілковиту втрату підтримки з боку суспільства і‚ врешті‚ політичну смерть.
Словом‚ розмови про позачергові парляментські вибори стихли. Але політичний горизонт не став від цього яснішим. На порядку денному‚ нехай ще неформальному‚ – президентські вибори 2019 року. Нібито ще далеко‚ але цілі великі і завдання дуже тяжкі. Тому Адміністрація Президента заздалегідь і системно впроваджує в суспільство переконання‚ що П. Порошенко як президент на має альтернативи. З цим не погоджуються в різних прошарках та інституціях громадянського суспільства‚ зокрема й всередині самого „БПП“‚ членами якого є такі завзяті опоненти президента‚ як Сергій Лещенко‚ Мустафа Найєм і Світлана Заліщук. І не просто не погоджуються‚ а активно готують демократичні сили країни до якнайширшого об’єднання і висунення свого кандидата.
Якби вибори відбувалися сьогодні‚ то‚ швидше за все‚ в першому турі переміг би П. Порошенко. А в другому – не факт. Для цього його суперником мав би бути хтось такий‚ чиє ім’я викликає опір у виборців. Наприклад‚ провідник „Опозиційного бльоку“ Юрій Бойко чи хвацький і не менш проросійський демагог Вадим Рабинович. А от коли у другому турі П. Порошенкові доведеться змагатися з Олегом Ляшком‚ то голова Радикальної партії‚ ймовірно‚ зміг би схилити до себе спільноту – у тому‚ самозрозуміло‚ випадку‚ якщо до моменту виборів економічна і соціяльна ситуація в країні не поліпшиться.
В аналітичних колах вже обговорються різні варіянти. Ось міркування одного з наймолодших українських експертів‚ доктора політичних наук Максима Розумного:
„Петро Порошенко на старті передвиборного позиціонування потрапляє в ситуацію між двох стільців. Зараз медійними засобами і на рівні політичного структурування формуються два тренди: революційний („так жити далі не можна“), і контрреволюційний („що ви зробили з нашим життям, поверніть усе назад“). Обидва тренди є імітаційними і політтехнологічними, але вони ресурсно підкріплені, тому домінуватимуть в публічному просторі до виборів.
Революціонери будують свою риторику на критиці П. Порошенка, для них він уже – „антинародний режим“. Революційна коаліція картата, але на тактичному рівні буде „валити Порошенка“ успішно. На певному етапі до неї приєднаються останні його союзники – „фронтовики“. ….
Контрреволюційний тренд дбайливо формується колишніми реґіоналами. Майже непомітно він став домінуючим в інформаційному просторі‚ телеканали „Інтер“, „112ua“, „NewsOne“ – це вже контроль над громадською думкою в маштабах країни („Facebook“ лише спотворює наше сприйняття реальности). Формуються політичні колони, надимаються нові лідери, процес іде за пляном.
Проблема П. Порошенка в тому, що він не зможе приєднатися до революційного тренду в силу посади і різних зобов’язань перед „любими друзями“. А приєднавшись до контрреволюційного тренду він, можливо, й зможе переобратися на другу каденцію, але в умовах України це буде „піррова перемога“. Олігархи захочуть отримати компенсацію за витрачені ресурси, суспільство буде вкрай розчароване, революціонери розгнівані. Словом, тоді Петро Порошенко позаздрить Вікторові Януковичеві.
Ситуація майже безвихідна, якщо вже зараз не почати формувати третій тренд“.
А третій тренд – це‚ очевидно‚ ніщо інше‚ як об’єднання усіх демократичних сил України і вихід на поверхню суспільного життя нової політичної еліти‚ рушійною місією якої буде не перемога у виборах‚ а будування економічно успішної‚ політично сильної‚ соціяльно справедливої української держави.