Ой, люлі ж, люлі…
Колискова-плач матері над убитими рашистами немовлятами
Ой, люлі, люлі,
Налинули гулі,
Та й сіли на люлі,
Та й стали гадати,
Що дитині дати?
Чи бубличок, чи калач?
Спи дитиночко, не плач.
А щоб спало – щастя мало,
А щоб росло – не боліло
На голівку, на все тіло.
З колискової
Ой, люлі ж, люлі,
Налетіли кулі
З московського бору
До нашого двору –
Та й діточкам в люлі!
Та й навік приспали –
Щоб не виростали;
Спалили колиски –
Щоб в роду – ні писку.
Ні писку, ні сміху
дідам на потіху,
ні ладусі-лади
бабам на розраду.
Ой люлі ж, люлі!
Налетіли кулі,
Та в пахучі купелі
Натрусили кукілю –
Води отруїли,
Землю упоїли,
В степи українські
Труй-зілля вживили.
Ой враже-вороже
Тебе я стриножу:
Нехай місяць вовчий
З тебе силу сточить;
Сімома свічками
Тебе окільцюю,
сімома вогнями
тебе окучкую,
на молитву сьому –
оберну димами
вороже труй-зілля,
що зросло степами.
А півні досвітні
Скоять в крилах вітер
Й дими-духи злії
Зметуть в позасвіття
Я ж світанням вмиюсь
Та й майну до лісу:
Щоб з калини й явора –
Гілля на колиски.
А за другим разом
Сяду на осонні,
Сплету туго люлі
Для синочка й доні.
А за третім разом
Сповиточки долі
Огорну в біленькі
Вишивані льолі
Сьома рушниками
Люлі окільцюю,
Духмяним трой-зіллям
лози загаптую,
Золоті вервечки
Нав’ю з дев’ясилу
Та й прадубу-діду
Дам гойдать на гіллі:
„Ой Роде-Стороже,
Святий Білобоже,
Гляди ж моїх діток
Від очей ворожих.
А як візьмуть Сонця
Та глибин Дніпрових
До свойого духу,
До своєї крови,
Благослови, Роде,
І їх на колиски
Зі сміхом синочків
І донечок писком:
Щоби України
Та й не убувало,
А кати московські
Пропадом пропали!
…Ой люлі ж, люлі,
Налетіли кулі…
* * *
Лукаве кодло брехунів і вбивць,
Грабіжників нікчемна недонаціє,
твої, віками плекані, раби;
зрашіли ув імперській резервації.
Зацьковані. Нацьковані… Ця ниць –
Нам з-під поли – як з темної закутини.
Росіє непрохмелена, спини
Свого ж гробокопатєля рас-путіна.
Твій Каїн – в тебе ж вила строполить,
А ти собі бундючся, неприкаяна.
Й березові дочовгуй постоли,
Й своїх „вєлікоросов“ занехаюй…
Остепени цей привсесвітній сказ:
Синці могил і ран глибокі вирви…
Моя Вкраїна – твій довічний вирок
І твій останній передсмертний спазм!
* * *
А зов твій, Азове,
доточую зовом…
А серце між ребер
навиліт гупа…
В правоїнів Світла ти вдався, Азове,
у кров твою сталь
вгартував Маріуполь.
Катицю сказила
твоя непокора,
Катицю злякала
твоя живучість…
Косили ракети
бетонні опори
і печі топило
московське покруччя.
Травили на тебе
хімічні атаки
І кров твою
кулі ворожі точили,
тебе чатували
пастки й автозаки,
в оленівськім пеклі
тебе палили…
А ти – живосильний,
а ти – стов’язий,
моя сторожка
українська Сторожо!
Твій дух жовто-синьо
свободу підважив –
і світ поруч нас
йде на прю переможну.
А зов твій, Азове,
доточую зовом…
А серце навиліт –
у ребра-ґрати…
тримайтесь, Герої,
мужніймо, братове:
правиця вже стиснула
вила-трійчата!
* * *
Ать-два, стукачі!
На росію шикуйтесь мерщій!
„Страны необъятной“
пора обживать окраїни.
Наваристий борщ – не до шмиги?
Тьопайте щі!
І рускаго міра
втішайтеся вижданим раєм!
Ваш мозок пісний
Не вчепив українських слів,
Ваш дух не вродив ані жмені
вкраїнського збіжжя…
Ать-два – на росію!
Шикуйтесь в ряди москалів!
і трону тирана
дочовгуйте лобом обніжжя…
На вас там, лакузи,
ще стачить срачів й бездоріж,
сородічі ваші
там „думают вольно й дишат“…
У пам’ять нам кревну –
підступно устромлений ніж –
глибоку зарубину вашу
навічно впише.
Й не буде вам спасу
від мертвих ані живих,
Уже й нерожденних
печуть ваші чорні зради…
Ать-два, стукачі, на росію –
червоним парадом –
і в бік України
не смійте (й на зирк!) норовить:
по вас, одщепенці,
сам Бог корегує гради!
Канів