Письменник сучасний літературний критик, літературознавець, есеїст, Заслужений працівник культури України Євген Баран мешкає в Івано-Франківську. Він має 13 найвищих відзнак та 20 премій різних номінацій. З письменником мала розмову Юлія Лискун-Яворська, голова Кам’янець-Подільського осередку Всеукраїнської громадської організації „Український клюб“.
– Розкажіть про найцікавіше з власної біографії.
– Вдячний моїй мамі Михайлині Баран, університетському викладачеві Іванові Денисюку, професорові Львівського університету і науковому керівникові кандидатської дисертації в Інституті літератури ім. Т. Шевченка Ростиславу Міщуку. Без цих людей і їхньої підтримки моя біографія була би кардинально інакшою.
Найцікавіше з біографії? Я видав декілька книжок есеїстичних, в яких багато біографічного. Я останні 30 років те і роблю, що розповідаю свою історію та історію своєї родини крізь призму прочитаних книжок.
Книжок у мене не так багато, як на критика, есеїста та літературознавця. Здається 18 і дві книжки перекладів з польської мови. А також понад 30 упорядкованих книжок, які теж вважаю своїми, бо багато доклався, аби видати твори цих авторів, повернути їх в читацьку свідомість. Це книжки Тараса Франка, Василя Стефаника, Юрія Стефаника, Ольги Дучимінської, Михайла Мочульського, Миколи Євшана, Антона Морговського та інші.
Найдорожчою залишається „Замах на міражі“, книжечка есеїв у проєкті „Морена. Журнал одного автора“, який виходив у Львові з ініціятиви Богдана Смоляка і Олександра Гордона. Також дві книжечки, видані 2021 року – „З книги живих“ і „25 монологів про літературу“.
Переклади з польської мови – це поезії Божени Боби-Диги. 2007 року, коли вперше з О. Гордоном потрапив на фестиваль поезії в польську Криницю, познайомився з цією гарною жінкою і талановитою поеткою. Разом із О. Гордоном ми видали першу її книжечку віршів. Потім я познайомив її з Віктором Мельником. Словом, я був легкий на руку для поширення її віршів в Україні.
– Яка нагорода найпам’ятніша для Вас?
– Дві відзнаки. Перша – ювілейна медаля до 200-річчя Шевченка Черкаської обласної ради і обласної адміністрації, яку мені вручила восени 2014 року тодішня голова обласної ради Валентина Коваленко. Друга – відзнака журналіста із Калуша Василя Мороза, який запросив кількох літераторів у школу, де вчився його онук, і вручив мені премію і диплом лавреата літературного фестивалю „Гроно“.
З листопада 2020 року я з приятелями відновив роботу Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка (зареєстрував влітку 2021). Таке Товариство діяло в Галичині з 1925 до 1939 років, серед його керівників були Богдан Лепкий, Василь Стефаник. Андрій Чайківський, Василь Щурат і Роман Купчинський.
За рік роботи ми провели до півсотні презентацій, зустрічей, вечорів (маємо добре налагоджену співпрацю з обласною бібліотекою ім. Івана Франка), видаємо свої альманахи, беремо участь у відкритті літературних виставок разом із літературним музеєм Прикарпаття.
– Які пляни в майбутньому?
– Пляную впорядкувати книжку творів письменника і педагога Дмитра Макогона (1881-1961), батька Ірини Вільде, який довгі роки жив і похований в Івано-Франківську. А там побачу. Буде война, – піду на войну. Якщо не зброєю, то словом воюватиму.