Мирослав Іллюк: „Українці Словаччини переживають найскладніший період“

Цьогоріч Мирославові Ілюку, головному редакторові газети „Нове життя“ з Пряшева, виповнюється красних 80 років. Це одна із найпомітніших постатей української інтеліґенції в сучасній Словаччині. Надзвичайно скромна й порядна людина, чудовий фахівець, він своє життя присвятив українській журналістиці. Мирослав Іллюк – приклад жертовного служіння своєму народові в непростих закордонних умовах, де українство часто зазнає грубих нападків українофобів. І хоча інтерв’ю було записане трохи раніше, ситуація на Словаччині кардинально не змінюється.

– Знаю, що ви родом із Закар­паття, наш земляк. Але як опинилися у Пряшеві?

– О, це треба починати розповідати здалека! Мій дідо був австро-угорським вояком і помер під час Першої світової війни. В окопах отримав поранення в руку, далі – зараження крові і смерть. Мав двох синів – Юрія і Йосипа. Мій тато був молодшим братом. Якось прийшли чехи (видно, бездітні), кажуть бабці: „Паніко, вам тяжко жити одній з дітьми. Продайте нам тих двох хлопців у Прагу!“ Але як вона на таке могла погодитися?

Православний архімандрит Олек­сій Кабалюк опікувався гуртожитком-інтернатом у Хусті, де поселяли бідніших хлопців. Придивлявся до них. А в батька були задатки до священства змалку. Прислужував у церкві і хотів бути священиком. Згодом його послали на навчання до Юґославії. Навчався у Сербському Карловці біля Нового Саду. А завершив семінарію у Біторі (Македонія), біля Орського озера. Його навчали священики-біженці з Росії та України. Тому дістав дуже добру освіту. Згодом навіть написав спогади. Я на них довгий час не звертав уваги. Він дійшов у генеалогічному дереві аж до XVII століття. Виконав за мене велику роботу (Посміхається – авт.). В Юґославії і висвятився на православного священика.

Після семінарії два роки відбув солдатом у чеському війську. Маю його військову книжку, написану по-руськи і по-чеськи. У Бороняві служив, Кінешмі біля Хуста і в Хусті.

Я народився 9 липня 1942 року в Хусті під час угорської окупації Закарпаття. Я був первістком і тато мене хотів назвати Мирославом. Але мадяри категорично заперечили: в жодному разі не може бути слов’ян­ське ім’я. Назвіть його Фрідєшем! Час був дуже складний.

Із Олексієм Кабалюком ми жили на одній фарі у Хусті, біля церкви на колишній вулиці Гвардійській. Він був архімандритом, мав велику бібліотеку. Казав: „Ходи сюди, сомарику!“ („сомар” – угорською „віслюк”, ред.) і тягав мене за вуха. Він родом з Ясіня, тож говорив чистішою українською мовою. Певний час я біля нього зростав.

Служив батько у православній церкві в Хусті. Мадяри православ’я не дуже визнавали, бо боялися російських впливів. Тато належав до тої групи православних, що не хотіли підпадати під мадярський вплив.

Олексій Кабалюк помер, здається, у 1947 році. Досі пам’ятаю похорон. Батько був благочинним Хустського району до 1956 року. Пам’ятаю, що часто їздив в Мукачево на наради.

На Словаччині, у Ліптовському Ґрадку, проживав мій стрийко, що торгував яблуками, бо мав великі сади до колективізації. Коли настало політичне потепління за Хрущова, він якось дістався із Чехословаччини на Закарпаття і каже татові: „Пере­їжджай до нас! Бачиш, що тут робиться“. І батько скористався ситуацією, що на Прящівшині у той час потребували підсилення православної церкви. Процес православізації почався у 1950-му році, а тато приїхав у 1956-1957 роках, коли вже все вляглося. Тож він не мав стосунок до  політичних процесів.

– Його випустили тільки як священика?

– Основне для тодішнього режиму було послабити духовенство на Закарпатті. Вони хотіли, аби їм не заважали творити свою атеїстичну політику. Тоді руйнувалися церкви, закривалися монастирі, переслідували не тільки греко-католиків, але й усіх вірян. І тому він легко опинився у Чехословаччині. Виїхала й моя мама, сестра на шість років молодша від мене і брат на 12 років молодший. Вони четверо опинилися там, а я залишився у Хусті, бо хотів закінчити середню школу №1 (колишня гімназія).

Мені навіть пряшівські українці дивувалися: „Нащо залишаєшся? У нас закінчиш, у нас є українські школи“. Був такий Йосип Сопко. Казав: „Мирославе, ми тебе візьмемо до педагогічної школи (педучилища)“. А там були самі дівчата, і я посоромився. Хотів вищий навчальний заклад закінчити, і в 1959 році вступив у Пряшеві на філософський факультет на спеціяльність „українська мова та історія“.

– Яким залишився Хуст у ваших спогадах?

– Батько був проти, щоб я вступав до комсомолу. Бо тоді казали, що це пряма дорога до комуністичної партії. І я не вступив. Педагоги у нас були дуже добрі – чимало з Великої України, з Полтавщини. Добре навчали української і російської мови. Остаточно я переїхав до Словаччини у 1959 році. Батько служив у словацькому селі Клокочові, де була знаменита ікона. Це поселення пов’яза­не з Олександром Духновичем. І віра була останньою ознакою їхньої ідентичности, що проходила дуже крученим шляхом. Наприклад, коли у 1921 році в Михайлівцях засновували словацьку гімназію, то люди не хотіли записуватися, бо казали, що вони – не словаки. Але через те, що український вплив був дуже послаблений, то там укріпився словацький. А Кло­кочів належав до Михайлі­вець­кого округу. Батько навіть написав хроніку церкви.

Далі його призначили благочинним Михалівецьким і Требішівським – це Верхній Земплин, що примикав до Закарпаття. Тата знали і шанували, бо він був дуже освічений, ерудований. Але ми постійно проживали в Клокочеві до 1968 року, коли почалося навернення до греко-католицизму.

Батько знав історію, бачив, як ішов процес. Були там і певні фінансові сили, що це заохочували. Зокрема, американський багатій Роман. Спочатку кілька осіб переходили, а потім вони вже аґітували інших. Ми вже бачили, що під греко-католицькою ширмою йде словакізація. Цей процес тривав до 1990-их років.

Батько, як побачив, що Михай­лівецька єпархія розпадається, пішов на православний богословський  факультет викладати історію, старогрецьку та російську мови. Там працював до 1983 року. Жив на факультеті, а як стала наближатися пенсія, ми купили будинок у Солеварі біля Пряшева. (Колись там жили наші русини-українці). І там закінчив свій земний шлях у 1993 році.

У Словаччині церква фінансується державою, і священики розпещені більше, як на Закарпатті. У Пряшів­ському університеті існує православний та греко-католицький факультети. Мама була вихована в українському дусі, знала всі закарпатські пісні. Батько під впливом хустської гімназії тримався більше русофільского напряму. Але не заперечував українства. Не сприймав політичного русинства, яке виникло у 1990-их. Визнавав, що ми є українці, а ті політикани лише баламутять народ.

– Як ви входили до нового для вас чехословацького життя?

– Я закінчив школу у Хусті, а складати іспити треба було комбіновано (по-українськи і по-словацьки, бо в складі комісії були й словаки). За півроку досконало мову не вивчиш, але я таки вступив.

На першому курсі ми вчилися в будівлі старої препарандії (духовної семінарії), де ще Духнович працював. На курсі нас було 25 студентів. Чимало з них – нині відомі особи. Зокрема, дисиденти Павла Мурашко та Михайло Дробняк, які потім сиділи у в’язниці, поет Степан Гостиняк, Петро Гродський, Микола Русинко, Йосип Шандора. Вони і досі радо заходять до мене.

Я був обережніший, бо був і так сином священика і не давав себе втягнути у політику. Павло Мурашко був старший від нас на чотири роки. Мав багатий досвід, приїхав із Праги вчитися до Пряшева. Хотів підтримати місцеве українство.

У 1964 році я закінчив навчання і пішов у КСУТ (Культурна спілка українських трудящих), який потім трансформувався у „Союз русинів-українців Словацької Республіки“. Я два роки пропрацював у відділі культури (видавнича діяльність). Реда­ґував репертуарні збірники, готував читацькі конференції. Тоді були неймовірно жваві обговорення книжок. До Бардієва приїдеш, а там 600 людей у залі! Такі конференції проходили від Гуменщини аж по Стару Любовню.

Мене помітив головний редактор „Нового Життя“ Юрій Дацко. Каже мені: „Ходи, Мирославе, до нас редактором“ А був 1967 рік, політична відлига, Празька весна.

Тоді це ще був тижневик. (За правилами Словацької Республіки, кожна меншина повинна мати бодай тижневик, а ми нині вже тільки двотижневик маємо).

Я став речником КСУТу в газеті. У часописі працювало шестеро працівників: Ганна Чаварга, Степан Кочута, Степан Гавула, Юрій Дацко, Михайло Дробняк, Михайло Коц і я.

У найкращий період – у 1967-1969 роки – ми мали 5,600 примірників. Бо якщо взяти наші 250 сіл, тоді ще асиміляція не пройшла таким твердим кроком, як нині. Ще українські школи існували. КСУТ забезпечував кожній школі і національному комітету на місцях бодай один примірник газети. Поступово ми створили маленьку Україну, бо мали своє радіо, театр, професійний ансамбль, школу, пресу, культурно-освітню роботу. А тепер нема навіть учителів!

У 1971-1972 році вже йшов процес „нормалізації“, і хтось залишився на посаді, а хтось опинився за ґратами. Заборонили друкувати Михайла Шмайду, Степана Гостиняка, Василя Дацея, Юрія Бачу. З одного боку, давило радянське КҐБ, з іншого – чехословацьке ШТБ. Нашу редакцію розкидали, і мене направили у літературно-мистецький журнал „Дук­ля“. Там працювала Йолана Ровента, родом з Ужгорода, а головним редактором був Федір Ковач. Вона згодом пішла викладати українську мову на факультет, а я там пропрацював редактором від 1972 року по 1991-ий.

Далі настала складна ситуація. Демократизація почалася з того, що голова словацького уряду Ян Чарно­гурський сказав: „Уявіть собі, що український журнал  „Дукля“ виходить накладом тисячу примірників, і держава виділяє на це такі кошти“. А в той час словацький „Культурний жівот“ мав значно менше передплатників. (Бувало таке, що ми надсилали тисячу примірників „Дуклі“ тільки в Україну. А загальний тираж доходив до двох тисяч!)

Після відходу з посади головного редактора „Нового життя“  українського письменника Олександра Зозуляка, виконуючим обов’язки призначили мене.

– То виходить, що ви найдовше були головний редактором за всю історію „Нового життя“ -– понад двадцять років?

– Так. Але цей період – найскладніший в історії єдиної української газети Словаччини. Закривається мережа українських шкіл. Політичне русинство завдало нам великої шкоди. Нині акцент робимо на культурно-національному житті, наших акціях. На жаль, автура старіє, дедалі більше навантаження лягає на мене, хоча я теж не вічний. Уважно слідкую за тим, що відбувається на Закар­патті. Думками переносимося до вас, переключаємося на ваше сучасне думання.

Тепер виходимо на шести сторінках. Друкуємо до 600-700 примірників, інколи – навіть до 1,000. Перед­плата коштує 0.40 евро за номер. Читацька авдиторія – українські інтелектуали, найвіданніші українській справі, інтеліґенти. Хоча нас передплачують навіть неприятелі. Нині у редакції працюю я один. А 20 років тому нас було четверо. А при періоді „нормалізації“ – 12.

– Розкажіть трохи про себе.

– Я люблю історію, мене цікавить, як формуються народи, як вони розвиваються. Моя жінка Катарина – словачка. Маємо одного сина – Миро­слава, інженер-конструктор, передплачує „Нове життя“. Тішуся, що внучка ходить до української школи, хоча живе у словацькому середовищі. Мій сват – суддя.

Недавно їздили на Закарпаття. Походили по Хусту, заїхали в Уголь­ський монастир. Ми з сином ходимо до православної церкви у Пряшеві.

Брат мій – підприємець, живе на селі, займається комп’ютерами. Сестра була медсестрою в Гуменному, тепер – у Пряшеві на пенсії. Всі подалися за мною до Пряшева. (Сміється, – авт). Люблю збирати гриби. Похо­дити по лісі – це найкращий відпочинок для мене.

Розмовляв Олександр Гаврош (Ужгород).