Хто уважно стежить за пресою в сучасній Україні‚ той мусить помітити‚ що нових часописів‚ скажімо‚ журналів – літературно-художніх‚ науково-популярних чи суспільно-політичних – не лише не стає більше‚ але й старі зникають з читацького овиду. Наприклад‚ в останні роки перестали виходити „Вітчизна“‚ Сучасність“‚ „Січеслав“‚ „Холодний Яр“‚ „Ятрань“‚ „Основа“. І не тому‚ що не мали чим привабити читача‚ а з причини байдужости держави до цієї надважливої смислотворимої сфери. Ті видання‚ що всупереч усьому реґулярно виходять‚ вимагають величезних затрат енерґії і особистої мужности видавців чи шеф-редакторів. Надто‚ коли йдеться про журнали‚ послідовно і невідступно україноцентричні‚ як от львівський „Універсум“‚ журнал політології‚ футурології‚ економіки‚ науки і культури. Починаючи від далекого вже 1993 року‚ його готує і провадить у світ визначний український політичний журналіст‚ публіцист‚ доцент катедри української преси Львівського Національного університету ім. Івана Франка Олег К. Романачук. Яскравий і‚ самозрозуміло‚ також глибоко україноцентричний його особитий творчий доробок‚ зокрема збірник статтей та есеїв „Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцистика воєного часу“‚ номінований на Шевченківську премію 2020 року. Непересічність цієї книжки засвідчує рецензія заслуженого працівника освіти України Олега Багана‚ яку ми радо пропонуємо нашим читачам.
Саме така образна алюзія до роману видатного чеського письменника-клясика Алоїза Їрасека „Проти всіх“ мимовільно зринає, коли читаєш книжку публіцистики відомого журналіста і науковця Олега К. Романчука „Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи: Публіцистика воєнного часу (Вибрані тексти 2014–2019: статті, есеї“ (Львів: Універсум, 2020. – 607 с.). Картина політичного, інтелектуального, соціяльного буття українства за останні шість років, намальована в ній, вражає своєю аналітичною суворістю, навіть безжальністю, і гостротою поставлених проблем. Держава без відповідальної провідної верстви, нація без твердого характеру, культура без героїчних стрижнів, соціюм, перейнятий тяжкими ментальними комплексами власної вторинности й охлократизму, загальна громадянська апатія – ось кардинальні ознаки цієї картини. І проти цього бунтує допитливий і водночас принциповий аналітик Олег К. Романчук.
Мабуть, в Україні важко знайти іншу таку книжку, яка б давала настільки цілісне, комплексне, поклітинне уявлення про ситуацію в країні упродовж 2014–2019 рр. Здається, О. К. Романчук знає все, розуміє найприхованіші аспекти суспільно-політичних проблем, відчуває найзагадковіші порухи українського підсвідомого, які в сумі зумовлюють наш теперішній національно-громадянський занепад. Внутрішньо пристрасний, категоричний автор критикує промахи й безвідповідальність усіх: президентської вертикалі в державі – за те, що та грузне в кумівстві й корупції, управлінські еліти різних рівнів – за те, що ширять непрофесійність і „тяп-ляпівську“ філософію життя, культурні еліти – за те, що цинічно й корисливо пропаґують ліберальницький космополітизм. І висновок напрошується суворий: Українська держава стоїть над прірвою саморозпаду, деґрадації.
Підсумок „досягнень“ на 29-му році незалежности сумний: „Сучасна українська держава, по-суті, є комітетом із захисту інтересів олігархів, не здатних запропонувати суспільству довготривалі та надійні правила гри. В Україні не працює закон і право. Домінує хаос. Величезною проблемою є не реформована (інше питання – чому саме, можливо існують політичні мотиви не притягувати злочинців до відповідальности?) правоохоронна система, яка не працює належним чином… Прикладів грубого фізичного насилля, аж до замахів на вбивство громадських діячів, хоч греблю гати. Винних не знаходять, не карають. Жодна людини в країні не почувається в безпеці“.
Натомість український політикум у своїй більшості демонструє поведінку безпросвітніх дурнів, які й мало усвідомлюють, що з ними діється і куди вони прямують (не випадковою є одна з ілюстрацій в книзі: фраґмент картини Гендріка Пота „Колісниця дурнів Флори“). Висновки О. К. Романчука майже в кожній із 90 статей, вміщених у книзі, вельми болючі, по-публіцистичному стимулюючі, завжди націлені на розбудження сумління.
Однією з відчутних переваг автора є вміння аналізувати українське сьогодення з одночасним відчуттям української історії. Тому кожна поставлена автором політична чи соціяльна проблема відразу „вмонтовується“ в проблематику понадчасового українського буття. Така манера письма, ракурс публіцистичного погляду на дійсність додає книзі особливої інтелектуальної ваги. Якщо ми додамо до цього величезний калейдоскоп цитувань вдалих і глибоких думок українських і світових класиків, якими постійно оперує кмітливий автор, то отримаємо уявлення про високі інтелектуально-філософські струмені книги „Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи“. О. К. Романчук резюмує: „Наша держава опинилася в епіцентрі протистояння цивілізацій. Росія наполегливо готується до широкомаштабної війни. Багато залежатиме від того, наскільки Кремлю вдасться розхитати Україну й сусідні країни, спровокувати в цих державах внутрішні конфлікти, викликати напруженість між різними соціяльними групами“. Тому, на думку автора, українська нація повинна відповісти на цей підступний наступ системною боротьбою з усіма проявами неоколоніялізму в державі, твердістю з „витискання“ російської складової з українського інформаційного та культурного просторів.
Закономірно, що центральною темою книги, довкола якої „крутяться“ теми всіх її статей та есе, є тема війни на Донбасі. У цьому пляні збірка перетворюється на своєрідний компендіюм з ідеології, теорії і політології для кожного, хто причетний до військових подій на сході України. Це надзвичайно вчасна і вдала книга для зрозуміння причин, перипетій і можливих наслідків донбаської війни для сучасної України. Тут виділимо такі статті, як „Війну треба визнати війною“, „Як перемогти Московію?“, „Як виграти війну?“, „Що робити з „Лугандонією“?“, „Тероризм і війна Росії з Україною“, „Чи потрібен Україні Донбас?“, „Росія „жадає плодів війни і необмеженого розширення своєї ідеології“, „Війна Росії проти України“, „Колаборація по-українськи“, „Балансування на межі війни – Brinkmanship?“, „Війна скінчилася? Забудьте?“, „Особливий статус Донбасу не принесе мир“, „Мир над усе“ та інші. Окремі з цих статей є просто хрестоматійними для розуміння природи нинішнього російсько-українського протистояння на Донбасі.
Органічним розвитком цієї теми постає тема осмислення імперської, тоталітаристської, шовіністичної основи сьогоднішньої путінської Росії. Автора можна зарахувати до числа найпроникливіших аналітиків в українській публіцистиці, який уміє доглибинно розтинати ментальні та ідеологічні пласти російського великодержавництва. У цьому аспекті книга „Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи“ вирізняється своєю тверезістю, чіткістю оцінок і висновків, національною відповідальністю. Кожен українець мав би прочитати такі статі як „Червоно-коричневий вірус“, „Російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей“, „Україна та Московія: проблема несумісності систем“, „Путін contra Петлюра, або Кому вигідний „петлюрівський антисемітизм?“, „Культурний неоколоніалізм у дії“, „Коли загине нечисть, або Росія і національна безпека України“, „Коли ООН позбудеться Росії“.
Одним із кардинальних висновків Олега Романчука є усвідомлення потреби тотальної українізації України (як би це не парадоксально звучало на перший погляд). У низці статей він тлумачить проблематику національного визрівання українства, і то на дуже високому націософському теоретичному рівні, проблематику випружування української національної культури, захисту і можливостей розвитку української мови. Для автора питання стоїть однозначне: або українство переможе в культурно-цивілізаційному протистоянні постімперсько-малоросійські середовища, які зберегли особливі впливи в незалежній державі, або воно зазнає цілковитої асиміляції і поразки. Іншого не дано.
Домінантною нотою публіцистики Олега Романчука є її сердечність, його душевно-особистісна перейнятість проблемами державницьких поразок, національних травм, громадянських промахів українства. Тому критикує він і систему влади, і рівень національної самосвідомости, і загальну політичну безалаберність українства системно. Тому й складається враження, що в цій боротьбі відважний інтелектуал стоїть сам. І саме в цьому моменті розкривається головний сенс творчости Олега К. Романчука як публіциста: сміливо стояти на сторожі насущних принципів нації і беззастережно боронити їх, супроти фальші, підлости та безідейности.
Олег Баган – заслужений працівник освіти України