Ім’я народного артиста України, поета, композитора, співака Анатолія Матвійчука відоме в Україні та за її межами збірками поезій, піснями, які звучали зі сцени багатьох міст України, США, Ізраїлю та інших країн.
Нова сторінка в його творчості – п’єса „Джива“, перша вистава якої відбулася в камерній залі Культурного центру ім. І. Козловського на Хрещатику в рамках Всеукраїнського театрального фестивалю „Мельпомена Таврії“.
„В день прем’єри було надзвичайно важко говорити на цю тему, – розповів А. Матвійчук. – „Джива“ почала свій важкий шлях до глядача. Важкий – тому що театральна вистава – це живе сакральне диво, яке можуть бачити 200 чи 500 людей. У нашій ситуації цих людей було ще менше, бо прем’єра відбувалася в маленькій камерній залі. Ніхто, крім автора, режисера та ще двох акторів, які мали вийти на сцену, не міг знати, який виклик ми збираємося послати Україні. Вірили в нас хіба що одиниці. Насамперед, голова оргкомітету фестивалю Олександр Книга та найближчі люди.
Якщо успіх твору залежить повністю від автора, то успіх спектаклю – ще й від режисера, гри акторів, гурту людей, від того наскільки співпадає їхнє відчуття написаного.
Я бачив ці емоції – спочатку в режисера Надії Агеєвої-Швед, потім у акторів, далі – у технічних працівників, що працювали на виставі. І нарешті я отримав їх від публіки! За багато років, я не чув такої оглушливої тиші у глядацькій залі на початкових сценах Анатолія Суханова. Він, справді, актор того рідкісного обдарування, який вміє зіграти розпач, біль, страх без крику і патетики, майже пошепки, але від того у кожного перехоплювало подих. Його партнерка Джива – зовсім ще юна, студентка другого курсу інституту ім. Карпенка-Карого на курсі мого приятеля Сергія Калантая – це теж режисерська знахідка. Іоланта Богдюн, здається, грає іноді лише очима. Її природність вражає і зачаровує, а діялоги звучать без жодної театральности. Треба віддати належне нашій молодій режисерці Н. Агеєвій-Швед. Для неї, як і для мене, драматурга, це був режисерський дебют. Але наскільки вивіреними були жести, рухи, сценічні дії, всі візуальні знахідки! Наскільки зріло проглядала позиція і задумка режисера!“.
Надія Агеєва-Швед і Анатолій Матвійчук. (Фото: Вадим Гнідаш)
„П’єсу не можна переповісти, – говорить А .Матвійчук. – Коли людина шукає в собі Душу, а Душа раптом втілюється в романтичну і красиву дівчину, зустріч із якою – це найважливіший досвід у житті зрілої, але надломленої обставинами людини. І ось уже публіка заворожено спостерігає, як ця, вічно юна особа – Джива – крок за кроком виводить зрілого мистця з мороку власних страхів на ту дорогу, що веде до внутрішнього спокою, світла і гармонії… Можливо, це якраз той випадок, коли мені, як автору, вдалося сказати все, що я хотів – і навіть більше, бо зі мною разом це дуже талановито зробили режисер і актори. Україна нині – це психологічно травмоване війною суспільство. І вже зараз більшість мистців усього світу, дивлячись на нас, порушують питання – як українці вибиратимуться з цієї глибочезної психологічної вирви? Так чи інакше, а ми своєю виставою “Джива” вже показали такий шлях, нагадавши, що страх і ненависть долаються вірою та любов’ю до життя“.
„Театр – мистецтво колективне. Наша нова дитинка, спектакль, яка разом зі мною в один день відсвяткувала свій перший день народження, адже вперше побачила світло театральної рампи, – ділиться своїми враженнями Н. Агеєва-Швед. – Досі не можу говорити про неї без сліз, адже це трепетно, це вперше, це те, що люблю. І спільна робота з тими, кого люблю. Щира дяка акторам Анатолію Суханову та Іоланті Богдюн, колективу Камерної сцени ім. Івана Козловського Національної оперети України, звукорежисерам, художникам, освітлювачам. І звичайно, глядачам!“.
Маю надію, як і богиня Джива, що залишила по собі на землі ліси та гаї, яка надала слов’янській жінці ту величну красу, що не зникає в віках, образ духовної сутності у п’єсі А. Матвійчука, приречений на довге життя, повне добра, любові, відданости.