10 листопада 2016 року виповнилося 110 років з дня народження Володимира Лібовицького, видатного хореографа, балетмайстра, режисера, уродженця села Новини, що на Рівненщині, який міг достойно послужити Україні, натомість через патріотичні, націоналістичні погляди змушений був еміґрувати за кордон і проявляти свій талант на теренах Европи. І досі в багатьох европейських країнах В. Лібовицький залишається кумиром танцю, кінематографії й балету.
У1970 році в Чехословаччині побувала урядова делеґація зі Швайцарії. Було підписано ряд документів про співпрацю та співдружність. Коли ж завершилася офіційна церемонія, Президент Ґустав Гусак запитав у гостей про їхні приватні бажання. Прохання швайцарської делеґації шокувало Ґ. Гусака: „Ми хотіли б зустрітися з маестром Лібовицьким і висловити йому подяку за культурний вклад для нашої країни“.
Провідник Чехословаччини про такого маестра нічого не знав. Через дві години Служба безпеки розшукала цього чоловіка. Він жив в одному з провінційних сіл у дерев’яному будиночку, без світла, в оточенні котів та голубів. На прохання прибути в президентську резиденцію, господар відповів згодою. Відтак отримав від Швайцарії урядову подяку за те, що гідно послужив цій країні. В. Лібовицькому надали належне житло, ряд соціяльних пільг.
В. Лібовицький народився у селі Новини 1906 року, а в 22-річному віці змушений був утікати з рідного села. Причиною втечі стала його участь в українському товаристві „Просвіта“, чого не могла пробачити польська влада. В. Лібовицький здійснив постановку декількох українських вистав, облаштував хату-читальню, виголошував відвертий протест польській владі за посягання на національні традиції українців та чехів. Поліція запізнилася з арештом В. Лібовицького, який став на лещата, взяв у дорогу хлібного буханця і подався у бік Праги. Його прийняли до Вищої бальної школи Єлизавети Никольської – однієї із найповажніших европейських танцювальних шкіл на той час. Дався взнаки гарний набуток, одержаний у танцювальній школі Василя Авраменка, яка відкрилася у Рівному 1923 року і одним з перших учнів якої був уродженець села Новини.
Після закінчення Вищої бальної школи, українець став солістом балетної трупи Словацького національного театру. Через три роки надійшла пропозиція зайняти посаду художнього керівника Ужгородського краєвого театру й артист погодився.
Найбільша артистична слава його пов’язана з театром „Нова хвиля“‚ де він спочатку був хореографом, а потім, після раптової смерти знаменитого Миколи Аркаса, зайняв посаду головного режисера. Саме під режисурою В. Лібовицького були здійснені постановки „Запорожець за Дунаєм“, „Ой не ходи, Грицю“, „Пошились у дурні“, „Запорозький скарб“‚ вистава „Над Дніпром“ за мотивами драматичної поеми Олександра Олеся. Причому, сам письменник був присутній у залі під час вистави і не приховував свого захоплення від постановки.
Апогеєм творчости В. Лібовицького могли стати Шевченкові „Гайдамаки“. Прем’єру було призначено на 14 березня 1939 року, однак саме в цей день угорські війська окупували східну частину Закарпаття і всі творчі пляни театру перервалися.
Ім’я В. Лібовицького пов’язане і з кінематографією. У 1939 році він зіграв головну ролю у фільмі „Полонинське кохання“, долучився до фільмування стрічки „Нікола Шугай“.
Він був солістом Державного оперного театру в Женеві. На найбільших европейських сценах виконав ряд головних ролей та режисирував кілька опер та балетів. У час, коли на його батьківщині були закриті всі чеські театри, поставив у Люцерні оперу основоположника чеської національної композиторської школи Бедржиха Сметани „Продана наречена“.
По Европі маестро виступав у вишитій українській сорочці.
Коли ж сформувалася Чехословацька армія, В. Лібовицький вступив у її ряди, щоб зі зброєю в руках боротися проти нацизму. Брав участь у кількох бойових операціях на західному фронті, а в 1945 році повернувся у визволену Чехословаччину‚ почав працювати у Пряшівському Національному українському театрі.
Партійні органи завбачили його тісні зв’язки із Авґустином Волошиним, одним із найактивніших оунівських керманичів та борців за самостійність України. Це означало позбавлення роботи, приниження авторитету, замовчування усіх попередніх здобутків. В. Лібовицький виїхав у село Псари, усамітнився у невеличкому дерев’яному будинку‚ писав спогади, вірші, малював картини.
Коли В. Лібовицький повернувся до Праги, уже активної творчої діяльности не проявляв. І поволі згасав від невиліковної хвороби та від самотности, адже ні дружини, ні дітей, ні близьких родичів не мав. Помер у 1984 році.
Коли В. Лібовицький відчув, що невиліковну хворобу перебороти не вдасться, то написав заповіт і 100 прижиттєвих некрологів. Запечатав ці некрологи у листи, визначив адресатів, наклеїв марки і заповів родині відправити послання, як тільки перестане битися його серце. Серед тих, хто отримав прижиттєво-посмертну листівку від В. Лібовицького, були письменник Дмитро Павличко, співак Дмитро Гнатюк, з котрими він підтримував дружні зв’язки.