До 75-річчя кобзаря-бандуриста Володимира Пашкова
НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ. – На Сіверській землі у старі часи жило кобзарство, міцно тримаючись на надійному українському ґрунті. До останніх днів своїх у 1967 році, у селі Блистові, жив кобзар Семен Власко (1904-1967), який залишив не менш 250 творів. Гідним продовжувачем його справи став Володимир Пашков.
У 1966 році молодий лікар районної санітарно-епідеміологічної станції запропонував дівчатам у медичному училищі взятися за оволодіння прадавнім українським інструментом. Студентки в національному вбранні тішили відвідувачів аматорських виступів зі сцени районного будинку культури. Публіка захоплювалась голосистими дівчатами, незабутніми мельодіями з багатющої скарбниці народного фолкльору Сіверського краю та творами українських композиторів. Линув містом триголосий піснеспів з-під срібних струн Валентини Гарбуз, Лідії Опанасенко, Валентини Семенченко, Тамари Усок, Тамари Семенченко, Валентини Крамаренко, Ніни Матвієнко, Надії Копитець, Любови Ругаль, Олександри Тимошенко.
До нас дійшло чимало відомостей про Петра Пашкова, батька єдиного на сьогодні кобзаря у Новгород-Сіверщині В. Пашкова. Було досліджено, що мистецько-співуча лінія роду Пашкових прямує від козаччини і окрасою династійного герба, коли б такого було створено, могла б стати бандура. Керівник колективу бандуристів В. Пашков наразі живе в Новгороді-Сіверському. У грудні йому виповниться 75 років.
Звичайно прикро, що у поважного національного мистецтва сьогодні в Сіверському краї немає жодного продовжувача. Натомість у столиці дива робить племінник В. Пашкова Роман Гриньків, народний артист України. Композитор і бандурист, якого справедливо називають віртуозом, розкішно імпровізує. Має ґрунтовну музичну освіту – Київську консерваторію та досвід закордонних фестивалів у Канаді, Німеччині, Голяндії, Новій Зеляндії, Латвії.
Відомий киянин є людиною сучасною, але у його свідомості в українському мистецтві має й надалі залишатися один з його провідних символів – бандура.
„Зараз настає нова віха в історії розвитку бандури, коли вона перестає бути атрибутом глибокої старовини. Тільки високою естетикою можна щось через бандуру довести й донести. Для мене головне – бути на бандурі сучасним, щоб на ній можна було відтворювати теперішній час“‚ – вважає Р. Гриньків.