„Пісні обпалені війною в записах Тетяни Трембіцької“. Упорядники Анатолій Трембіцький та Лілія Іванович. Хмельницький, ІРД, 2015. 134 стор.
Історик Анатолій Трембіцький надіслав до „Свободи“ особливу книжку – збережені у родинному архіві записи усної народної творчости, які зробила під час примусової праці в Німеччині його мати Тетяна Трембіцька (1924-2006) в дівоцтві Гуцол.
У 1942 році німецька окупаційна влада почала кампанію вивезення українців на примусову працю до Німеччини. Їм обіцяли добрі заробітки і достатнє життя. З родини Гуцолів першим поїхав батько Петро, щоб вже не повернутися. 26 травня 1943 року силоміць забрали старшу доньку, 19-річну Тетяну. Випало їй працювати токарем на металюрґійному заводі в місті Ельме. Жили у трудовому таборі за колючим дротом, харчування мали злиденне, одяг узятий з дому, виконували працю виснажливу.
Тетяна повернулася додому у 1946 році, отримавшии статус політично неблагодійної, „зрадниці“, ледве не „ворога народу“, бо перебувала і працювала у нацистській Німеччині. З собою привезла майже 50 пісень, які записала з уст інших невільниць. Саме ці пісні-сльози й стали книжкою з передмовою упорядників, які розповіли сумну історію українок-остарбайтерок в роки Другої світової війни.
Упорядники поділили привезені пісні на три групи. До першої віднесли плач за рідними, за Україною. Друга група – це дівоча туга за втраченим коханням. Далі – пісні про тяжку долю, „перелицьовані“ з існуючих пісень, зокрема й з тюремного світу. Зважаючи на те, що пісні складали прості сільські дівчата, важко очікувати від них високої поезії, зате сліз у їхніх творах не бракувало.
Тетяна Гуцол в Німеччині 22 травня 1945 року.
Соня Пахальчук з села Волиці на Поділлі благала маму: „Вийди, мамонько, послухай рано-вранці на зорі, як донька сльози проливає в чужій, далекій стороні“.
Ганна Пестонюк з села Малої Клітної тужила за подругою: „Ой у місті, у Бамберзі дзвони задзвонили, нашу Варку-подруженьку тут похоронили. Ой, подруго наша мила, що ти наробила, у час такий, на новий рік ти нас засмутила“.
Тяжкою тугою була розлука з Україною:
Цокочуть вагони, помчали вагони
У чорний розпроклятий край.
Мигтять у віконцях, летять перегони,
Прощай, Україно, прощай!
Моя ти калино, чи голос долине
З неволі у сонячний край?
Неначе билина, засохну, загину,
Прощай, Україно, прощай!
Ось ще одна тужлива пісня-дума:
Ой, коли б дав Бог неділі діждати,
сяду я до матінки листочки писати.
Писала листочки небагато – трошки,
До своєї матінки не знаю дорожки.
Писала листочка, його не приймають,
Пішла б сама пішки – мене не пускають.
Напишу листочок та й пущу на воду,
Може попливе він та й до мого роду.
Листочок не дойде – на воді порветься.
Тут, моя матусю, молодість минеться.
Ой, мамцю, тут горе – не можу вписати.
Я вам свого горя не можу сказати.
Як прийдеться, брате, мені тут вмирати,
прошу тебе, брате, маму шанувати.
Я в такій неволі, щоб хоч пташка знала,
вона б моїй мамі щодень щебетала.
Не журися, мамо, може я вернуся,
На свою Вкраїну хоч раз подивлюся.
Ой, мамцю, тут горе, не можу вписати,
На цьому буду листочок кінчати.
Упорядники книжки пишуть: „Сьогодні є всі умови для того, щоб невільничі пісні українських остарбайтерів увійшли і зайняли належне їм місце в скарбниці українського фолкльору, оскільки всі вони створені за найкращими традиціями усної народної творчости“.