Китай був статутним членом ООН з 1945 року. Однак не Китайська народна республіка (КНР), яка сьогодні має постійне місце в Раді безпеки ООН. Корейська війна на початку 1950-их років протистояла комуністичним Північній Кореї та Китаю.
У боротьбі між комуністичним і націоналістичним Китаєм комуністи зрештою перемогли в 1950-их роках, але лише набагато пізніше КНР стала членкою ООН і змінила постійне місце Китаю в Раді безпеки ООН. Це сталося щойно в 1971 році в основному в результаті зусиль Президента Ніксона і Генрі Кіссінджера, двох дуже сумнівних історичних постатей з точки зору чесности і принципів. Багато противників стверджували, що це була дивна винагорода за погану поведінку китайських комуністів.
СРСР був статутним членом ООН. 8 грудня 1991 року лідери трьох радянських республік України, Білорусі та Росії у Біловезькій пущі (Білорусь) уклали угоду про розпуск СРСР. Через два тижні 11 колишніх радянських республік уклали окрему угоду про розпуск СРСР і оформлення Союзу незалежних держав (СНД). Після цього колишній постійний представник СРСР при ООН Ворон-цев, який діяв від імені Президента Російської Федерації Бориса Єльцина, передав Генеральному секретареві ООН листа з повідомленням про розпуск і проханням передати РФ місце СРСР як постійного члена Ради безпеки ООН. Нібито Генеральний секретар ООН розповсюдив цей лист серед держав-членів ООН, але жодних подальших дій не вжито.
Відтоді Російська Федерація діяла так, ніби її прохання було схвалене і вказувала як на фактичне членство в ООН, так і на постійне місце в РБ ООН. Однак жодної офіційної заявки на членство в ООН з боку РФ так і не було подано. Також не було проведено жодного голосування.
В ООН існує процес вступу в ООН. Держава подає заяву Генеральному секретареві та лист, в якому офіційно зазначається, що вона бере на себе зобов’язання за Хартією. Рада безпеки розглядає заяву. За будь-яку рекомендацію щодо вступу треба щоби проголосували 9 із 15 членів Ради за умови, що жоден із її постійних членів не проголосував проти заявки. Якщо Рада рекомендує прийняти, ця рекомендація подається на розгляд Генеральної асамблеї. Для прийняття нової держави в Асамблеї необхідна більшість у дві третини голосів.
У своїй преамбулі Хартія викладає свої цілі — практикувати терпимість і жити разом у мирі, об’єднуючи сили для підтримки міжнародного миру та безпеки, ґарантуючи, що збройна сила не буде використовуватися, окрім як у спільних інтересах.
Враховуючи наступальну поведінку Росії лише за 30 років, кульмінацією якої стала нинішня аґресія, яка включає незаперечні докази військових злочинів і, ймовірно, інших, таких як злочини проти людяности та спроби геноциду, шанси Росії на негайне прийняття є марними. Нещодавнє голосування в Генераль-ній асамблеї ООН, яке дозволило Президентові Зеленському виступити (101 проголосував за, лише сім висловилися проти та 19 утрималися) було символом осуду РФ міжнародною спільнотою.
Таким чином, подібно до корейської ситуації, ООН повинна направити своє військо в Україну для допомоги українцям у захисті їхнього національного суверенітету та територіяльної цілісности.
У довгостроковій перспективі Росія повинна бути прийнята в члени ООН (але, звичайно, не в постійні члени Ради безпеки ООН) заради леґітимности ООН як майданчика для мирного діялогу та вреґулювання конфлікту, але лише після того, як Росія буде демілітаризована подібно до нацистської Німеччини наприкінці 1940-их років і приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерної держави. Це дорожня карта з можливістю життєздатних варіяцій.
Це важке завдання, яке потребує політичної волі та чесности, що, звичайно, не є традиційною характеристикою міжнародних підходів. Цей підхід є одним з факторів майбутньої життєздатности ООН як миротворчого механізму на міжнародній арені. Це також має слугувати вреґулюванню нинішнього конфлікту в Україні. Росіяни повинні усвідомити, що їхнім методам ведення міжнародних відносин немає місця в сучасному світі.
Ню-Йорк