Цей вислів – людина з великої літери – ми вживаємо‚ коли мова заходить про непересічну особистість‚ котра в чомусь доброму вивищується над своїм оточенням‚ зокрема й особливо – у вірній службі своєму рідному народові. Але так само – народові‚ серед якого з веління долі опинилася і‚ маючи в грудях справедливе серце‚ щиро перейнялася буттям цього не рідного їй народу‚ його культурою‚ мовою‚ традиціями‚ його історичною долею. Очевидно‚ такі люди є в кожній країні‚ пощастило на них і Україні‚ й заслуговують вони‚ з огляду на нашу національну історію‚ особливої поваги та пошанування. Бо добровільно і щиро ідентифікуючи себе українцями‚ вони робили це у дуже несприятливі для українства часи‚ коли люди „з малої літери“‚ керуючись міркуваннями утилітарної життєвої вигоди‚ легко приймали пануючу тоді культуру – російську‚ польську‚ мадярську тощо.
Тому життя і діяльність людей „з великої літери“ ми повинні тримати перед нашими очима завжди як світлі приклади високої самосвідомости‚ глибокої внутрішньої культури і непідробної людської порядности. Тим більше не забувати про них напередодні ювілейних дат.
Наприклад‚ наприкінці цього року українська культурна громадськість напевно‚ попри війну з московитами‚ знайде спосіб вшанувати 190-річчя від народження родовитиої росіянки‚ що стала відомою українською письменницею Марком Вовчком. Народилася на Орловщині‚ в сім’ї майора гренадерського полку‚ потім виховвался в родині визначного російсшкого критика Дмитра Писарєва‚ володіла французькою‚ німецькою‚ англійською‚ італійською і пльською мовам‚ а серце і твпрчий розм на зупинила на мові і літературі українській‚ за що Тарас Шевченко так високо оцінив цей її подвиг: „Моя ти зоренька святая!“.
Також кожен свідомий українець зніме капелюха перед пам’яттю великої групи вихідців з польського середовища‚ котрі в середині ХІХ ст. посвятили себе українській справі‚ прийнявши таку викличну‚ в очах панівної тоді аристократії‚ назву – „хлопоманство“. З неї потім вийшли визначні діячі української культури‚ зокрема історіографії – Володимир Антонович‚ Тадей Рильський (батько великого українського поета Максима Рильського)‚ Павло Житецький‚ Павло Чубинський‚ Борис Познанський. Всі вони були активними членами Київської української „Громади“.
„З роду я зовсім не вкраїнець“‚ – писав про себе знаменитий український сходознавець‚ поет‚ прозаїк‚ перекладач-поліглот (володів понад двадцятьма мовами)‚ академік Агатангел Кримський.
„Високоориґінальна поява в нашій літературі‚ – казав про нього Іван Франко. – Чи пише він чисто філологічні статті, чи літературні критики, чи прозові оповідання, чи поезії, всюди вносить своє власне я в такій мірі, як мало котрий наш письменник… в перекладах, особливо з орієнтальних поетів‚ він виявив немале майстерство, і справедливо мусимо вважати його першим піонером нашого слова на сій просторій і досі майже не ораній українським лемешем ниві східної поезії“.
Ні краплі української крови не текло у жилах полум’яного діяча Української національно-визвольної революції 1917-1921 років‚ інтелектуала-публіциста‚ дипломата‚ соціолога‚ історіософа В’ячеслава Липинського‚ поляка з народження.
Не може не викликати нашого захоплення і вдячности постать австрійского аристократа‚ князя-ерцгерцоґа Вільгельма Габсбурґа‚ відомого в нашій національній історії як полковник леґіону Українських січових стрільців Василь Вишиваний. Героїзм усусусів на полях боїв так підкорив його‚ що одягнув вишиванку – звідси й псевдо. Відтак зачарувався поезією Шевченка‚ Франка‚ оповіданнями Василя Стефаника‚ й сам почав писати українські вірші. Цілком можливо‚ що він ста би нашим королем‚ якби Україна тоді перемогла й обрала монархічний устрій. Згадують історики‚ що коли до ерцгерцоґа особисто звернувся міністер закордонних справ нацистської Німеччини Йоахим фон Ріббентроп з пропозицією стати його радником, Василь Вишиваний відповів: „Вибачте, пане міністре, але ви помиляєтесь. Я почуваю себе українцем, і тільки для добра України можу співпрацювати… Тільки для добра України…“..
З довгої‚ майже безконечної низки дорогих імен рідних нам „чужинців“ згадаймо українських поетів шведа Майка Йогансена‚ німця Юрія Клена (Освальда Бургардта)‚ грузина Рауля Чілачаву‚ індійку Брідулу Гош – усі вони талановито й сумлінно наближали до світу українське художнє слово.
Узагальнимо цю завжди актуальну тему не менш актуальним поглядом Михайла Грушевського: „Хто може бути українцем, і кого українці приймуть у свої ряди як свого товариша? …Не тільки хто природжений українець, а також і всякий той, хто щиро хоче бути з українцями, і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання – се не важно. Його воля і свідомість рішає діло. Коли він почуває себе найближчим до українців і ділом се показує, він українцям – товариш і земляк.
…Ті, що пристали до українців в трудні часи, і тепер пристають до них і щиро готові працювати з ними і боротися за добро краю, можуть бути ближчі українцям, ніж ті природжені земляки, що байдуже або й вороже ставляться до українських домагань в такий рішучий час…“.
Мовби сьогоднішній день бачив перед собою наш великий історик.