Карпатська Україна залишається ключовою темою закарпатської історії, про що свідчить постійна увага до неї не тільки дослідників, але й громадськости. Про Карпатську Україну вже створено кілька документальних фільмів (найвідоміший – „Срібна Земля“), дві вистави в Ужгороді та Хусті („Судний час“ і „Останнє танго в Хусті“), нещодавно з’явилася навіть дитяча повість „Героїчні канікули“, але все одно цей феномен української державности за Карпатами у 1938-1939 роках ще далеко до кінця не розкритий.
Про це говорять ті, хто професійно займаються цією темою. Зокрема уродженець Ужгороду Олександер Пагіря, який після закінчення Київського університету залишився працювати у столиці. 33-річний кандидат історичних наук нині є одним з найпродуктивніших українських дослідників Карпатської України.
Наприкінці 2020 року у львівському видавництві Українського Католицького університету вийшла його двотомна фундаментальна праця (1200 сторінок!) „Карпатська Україна в документах другої Чехословацької республіки“, що ознаменовує новий якісний етап у дослідженні цього складного історичного феномену.
Якщо за комуністичних часів на Карпатську Україну було накладено табу, то з настанням демократії і скасуванням цензури ця тема одразу випірнула з небуття, адже в 1990-их роках ще жило чимало очевидців тих подій. Власне, перше десятиліття незалежної України було щедро наповнене друкуванням свідчень, споминів та діяспорних праць. Серед яких чільне місце в осмисленні тих подій належало монографії „Карпато-Українська держава“ професора Петра Стерча з Америки та щоденника Василя Гренджі-Донського „Щастя і горе Карпатської України“, який по війні мешкав у Братиславі.
Наступне десятиліття активно опрацьовувалися місцеві джерела, зокрема, особові справи учасників Карпатської України, як в Ужгороді, так і в Києві. Ці дані послужили матеріялом для кількох поважних збірників.
Й от свіжа праця О. Пагірі започатковує новий етап у цій темі – опрацювання архівів сусідніх держав. Адже унікальність Карпатської України полягала в тому, що вона зачіпала інтереси всіх без винятку сусідів, а також Німеччини, СРСР, Італії, Франції, Великобританії. Увага до цієї маленької української території була величезна, протягом свого короткого існування ця тема не сходила зі шпальт світової преси.
О. Пагіря здійснив те, що вже давно слід зробити: опрацювати архіви. Свою велику роботу молодий історик почав із найважливішої точки – столиці Чехословаччини, до складу якої входила Карпатська Україна. У підсумку в книжці опубліковано майже півтисячі документів різних відомств, більшість з яких оприлюднено вперше. Тепер маємо змогу опукліше побачити загальну ситуацію і прояснити чимало деталей. Документи державних органів, дипломатичного відомства, поліції, армії, жандармерії, прикордонників дають уявлення про чеський погляд на події в Карпатській Україні, один із багатьох, який тоді побутував в европейській політиці.
Проти української держави за Карпатами гібридна війна велася від самого початку. Фейкова кампанія не припинялася протягом усіх 82 років і триває досі. Тож публікація першоджерел якраз є найкращим засобом для розвінчування хибних мітів. Зокрема опубліковані документи показують, що не „Карпатська Україна розвалила Чехословаччину“, як вигадують екзальтовані, але мало поінформовані опоненти. Бо Августин Волошин у телеграмі празькій владі увечері 14 березня говорив про те, що уряд вимушений обрати незалежність у зв’язку з проголошенням самостійности Словаччини, яка це зробила ще в обід. Бо „в повітрі не можемо висіти“, як образно висловився панотець-прем’єр-міністер у документальних кадрах. Адже Чехія з Закарпаттям не мала спільного кордону і залишалося лише два варіянти: незалежність або поглинання аґресивною Угорщиною.
Опубліковані документи свідчать, що ініціятором кривавого протистояння 14 березня у Хусті була саме чеська армія, яка цілеспрямовано готувалася до виступу проти січовиків і лише чекала приводу, аби застосувати зброю.
Ще один міт, який розвіюють оприлюднені документи, про нібито серйозні розходження між урядом Карпатської України і керівництвом „Карпатської Січі“. Жодних протиріч не виявлено, навпаки – надруковані джерела підтверджують, що А.Волошин завжди діяв у згоді з січовиками, навіть у складних обставинах 14-15 березня. Тож гадки про заплянований путч, військовий переворот є лише особистими думками далеких від розуміння реальної ситуації людей.
Без сумніву, 469 документів з празьких архівів є унікальним джерелом для кращого пізнання політичної, міжнародної, економічної, військової ситуації на Закарпатті у 1938-1939 років. І це, ясна річ, далеко не весь масив, а тільки вибрані фраґменти. А якщо говорити загалом про міжвоєнне 20-ліття, то архіви Чехословацької республіки нашими істориками майже не опрацьовані, мовчимо вже про їхній переклад і оприлюднення. Хто і коли це зробить – питання відкрите. А без цих джерел годі говорити про розуміння історії Закарпаття того часу. Недарма перший том згаданої праці цілком присвячений ґрунтовному аналізові опублікованого корпусу документів та докладним біографіям персоналій, про які йдеться.
Натомість О. Пагіря вже розпочав роботу над наступною книжкою – опрацювання документів про Карпатську Україну з польських архівів. І нічого дивного тут нема, адже Польща проявляла якнайпильнішу увагу до національного життя на Закарпатті, зважаючи на численну українську меншину на своїх теренах. Зростання української руху в Чехословаччині автоматично вело до розгортання українства у Польщі. Тому польська держава вела активну діяльність на Закарпатті протягом усього міжвоєнного десятиліття.
У подальших плянах О. Пагірі – опрацювання німецьких, угорських, румунських, британських архівів. І лише після опублікування цих документів можна буде зриміше уявити собі повноту і складність процесів напередодні Другої світової війни.
А тим часом неопрацьованими залишаються навіть архіви, що знаходяться на Закарпатті. Бо знайти в нас сумлінного дослідника, який би особисто сліпав над документами, це як виграти в льотерею. Про що свідчать тридцять згайнованих років до виходу у світ дослідження „Карпатська Україна в документах другої Чехословацької республіки“.
Ужгород